рефераты Знание — сила. Библиотека научных работ.
~ Портал библиофилов и любителей литературы ~
 

МЕНЮ

рефератыГлавная
рефератыБаза готовых рефератов дипломов курсовых
рефератыБанковское дело
рефератыГосударство и право
рефератыЖурналистика издательское дело и СМИ
рефератыИностранные языки и языкознание
рефератыПраво
рефератыПредпринимательство
рефератыПрограммирование и комп-ры
рефератыПсихология
рефератыУголовное право
рефератыУголовный процесс
рефератыУправление персоналом
рефератыНовые или неперечисленные

рефераты

РЕКЛАМА


рефераты

ИНТЕРЕСНОЕ

рефераты

рефераты

 

Цивільно-правовий договір

рефераты

Цивільно-правовий договір

3

Цивільно-правовий договір

План

1. Поняття та значення договору

2. Види договорів

3. Зміст договору

4. Загальний порядок укладання договору

5. Зміна або розірвання договору

1. Поняття та значення договору

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір с правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво - чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл. 16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття «договір» використовується також в інших галузях законодавства «(наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір виступає як категорія відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Отже, цивільно-правовий договір - домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;

домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір;

спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору, а також як певний документ.

Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чинне законодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Це положення закріплює один з найважливіших принципів договірного регулювання суспільних відносин - принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і має такі складові:

1) свобода є укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів, щодо того, вступати суб'єктам в договірні відносини, чи ні. Винятки з цього правила може бути встановлено тільки в законі, або з деяких зобов'язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори, якщо у підприємця є можливість надати споживачеві відповідні товари (роботи, послуги) (ч. 4 ст. 633 ЦК), або договори, які має бути укладено внаслідок укладення попереднього договору (ст. 635 ЦК) тощо;

свобода вибору характеру договору, що укладаються, а це означає, що сторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. При цьому, вони можуть укладати як договір, що передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Однак і ця складова має певні застереження, наприклад, якщо сторони задля приховування договору купівлі-продажу нерухомості сторони укладають договір дарування, то останній буде визнано недійсним у порядку ст. 235 ЦК;

вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками. Але й цю свободу може бути обмежено у випадках, що передбачено чинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК), або ж укладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі закупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст. 34 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти») тощо;

вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власний розсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо. Обмеженість цієї свободи також може бути передбачено за прямою вказівкою законодавства, або ж якщо це випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, якщо сторони в договорі не визначили істотних для цього договору умов, то його вважатимуть неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Іноді таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватися визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, щодо хліба, медикаментів, комунальних послуг тощо.

2. Види договорів

Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей.

Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори - це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, кайм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші.

Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, і моменту передачі їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відповідальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органі ми вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося.

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібні тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні - у ст. 626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.

У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, інша - лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, і позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника - лише обов'язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права та обов'язки для кожного з учасників.

З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безвідплатні.

Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, і виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила (ч. 5 ст. 626 ЦК).

Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно.

За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна кількість договорів має саме такий характер.

Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст. 635 ЦК). Іншими словами, попереднім договором є угода про укладення договору в майбутньому.

Залежно від значення договору для задоволення певних інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.

До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і падання послуг, що їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, і т до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, готельне обслуговування тощо).

Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке ґрунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше виражає приватноправові засади, що становлять основу цивільного права.

З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначенні прав і обов'язків учасників зобов'язання.

Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах І можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як Шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Це означає: «або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде». Тому, можливо, більш точним, ніж «приєднання», може вважатися термін «продиктований договір». Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так.

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у новий ЦК.

Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:

- договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

- договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних І розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

- договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);

- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

- договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням належності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж - це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на Іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох договірних типів - міни і купівлі-продажу.

Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного договірного зобов'язання.

У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного типу.

Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрізняють договори на користь кредитора І договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора - це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання.

Договір па користь третьої особи означає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору (ст. 636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.

3. Зміст договору

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних правовідносинах найбільш яскраво відображаються у його змісті, яким визначається і зміст самого правовідношення.

Зміст договору - це сукупність умов (пунктів), визначених па розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 ЦК).

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, має диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст. 668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Це положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їх розсуд.

Водночас договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обігу, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК (ст. 630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю сутністю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані типові умови стають приписами імперативного характеру.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне значення, оскільки від них зрештою залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їх юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укладення договору. Це випливає зі ст. 638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним лише тоді, коли між сторонами в належній для відповідних випадків формі досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов, Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки конкретного договору. Наприклад, Істотними умовами договору купівлі-продажу с предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму.

Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє істотні умови на чотири групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду і називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом І передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації.

Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про купівлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не містять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із сенсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.

Наприклад, купівля-продаж за своєю сутністю є відплатним договором. Отже, невстановлення угодою сторін такої умови, як ціна, свідчить про відсутність самого договору купівлі-продажу. Однак, будучи Істотною для договору купівлі-продажу, умова про ціну позбавлена значення для договору дарування у зв'язку з безвідплатним характером останнього.

Будь-яка із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних. Наприклад, за загальним правилом доставка проданої речі в певне місце не належить до істотних умов купівлі-продажу. Однак якщо покупець хотів укласти договір лише з дотриманням цієї умови, а продавець не згоден з такою вимогою, то не можна вважати такий договір укладеним лише тому, що досягнута згода сторін щодо предмета, якості і вартості речі.

Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, - якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку тощо погребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (ст. 657 ЦК). Тому все сказане про Істотні умови договору повною мірою стосується і форми договору, оскільки якщо одна з сторін вимагає, або ж в законі обумовлена нотаріальна форма, а інша сторона від цього ухиляється, то в цьому випадку не можна говорити про досягнення угоди.

Щодо передачі речі у реальному договорі, то тут справа виглядає дещо інакше. Якщо речі не передано, то нема й договору. Але не тому, що не досягнуто згоди стосовно його істотних умов, а тому, що не додержані вимоги закону, без яких не може йтися про існування договору взагалі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичайними називають ті умови, які передбачені нормативними актами. На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч. І ст. 776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.

Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими сторонами в договір. їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. Крім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком визнання договору недійсним, якщо заінтересована сторона доведе, що вона вимагала узгодження цієї умови.

Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші - визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, Зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст. 637 ЦК).

4. Загальний порядок укладання договорів

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних підстав виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію - акцептантом.

У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.

Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта - це волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відносини, а лише та, яка спрямована конкретній особі або кільком конкретним особам І при цьому містить вказівку на конкретні положення, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними для цього договору.

З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність таких характерних рис оферти:

1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Коли пропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано в цій пропозиції;

2) оферта має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необхідними для договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтересований оферент;

3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) іншою стороною.

Як зазначалося вище, оферта за своєю сутністю є волевиявленням сторони, яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлення, тобто спрямованої на встановлення цивільних прав і обов'язків дії, дала деяким науковцям підставу вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не набула поширення. її опоненти слушно зазначали, що ці дії - пропозиція (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) - є лише складовими двосторонньої угоди - договору. Волевиявлення однієї особи (оферента) спрямоване па отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта), внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до досягнення зустрічних результатів, бажаних для них.

Отже, хоч оферта і не є правочином, а лише однією зі стадій укладення договору, однак вона спричиняє наслідки правового характеру. Ці наслідки полягають в тому, що згідно зі ст.ст. 643-645 ІДК оферент протягом певного строку пов'язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст. 643 ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом вказаного строку.

Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді, оферент пов'язаний своєю пропозицією протягом цього терміну. Якщо він за цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору іншій особі, укладе з цією іншою особою договір, його дії будуть порушувати права того, до кого він спочатку звернувся із пропозицією. Тому на нього можуть бути покладені негативні наслідки односторонньої відмови від зобов'язання (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяні збитки).

Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за пропозицією, зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила оференту про прийняття цієї пропозиції.

У випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід зазначити, що в цьому випадку оферент пов'язаний пропозицією протягом більш тривалого строку у випадку, коли він знаходиться не в тому ж місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні строки доставки кореспонденції в обидва кіпці.

Розвиток технологій у галузі зв'язку призвів до того, що сторони, що знаходяться в різних місцях, отримали можливість спілкуватися без розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК УСРР 1922 р. був змушений вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно з якою пропозиція, зроблена по телефону, визнавалася пропозицією присутньому. Таким чином, ЦК УСРР 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки відповіді, але при використанні оперативних засобів зв'язку, відповідь на зроблену пропозицію повинна бути даною негайно.

На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз'яснень. Тому залишається незрозумілим, протягом якого часу залишається пов'язаним офертою контрагент, який зробив оферту по телефону, факсу, електронному зв'язку. Можна припустити, що строк має обчислюватися, виходячи з періоду, необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс - факсом, на електронну пошту - електронною поштою тощо.

Однак практика свідчить, що тут можливі труднощі. Наприклад, контрагент отримує факсимільну оферту не на офіс або домашній факс, а через посередника (відділення зв'язку). В цьому випадку йому необхідний час не тільки для ознайомлення з текстом оферти і прийняття рішення, а й для доставки тексту від посередника і до посередника.

На сьогодні це питання вирішується з урахуванням конкретних обставин (наявності відповідних каналів зв'язку, технічної можливості негайної відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст. ст. 644-645 ЦК не містять такого рішення, фактично відтворюючи основні положення ст. 156 ЦК 1963 р.

Ведучи мову про характер і порядок відповіді па оферту, слід мати на увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк здійснює дії з виконання вказаних в оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не передбачено законодавчими актами або не визначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і одночасне його виконання (ст. 642 ЦК).

Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення про його скасування оференту надійшло до моменту або в момент отримання самого акцепту. У разі відкликання акцепту або неотримання відповіді від акцептанта протягом встановленого для цього терміну оферент вважається вільним від тих обов'язків, які пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про згоду на укладення договору з запізненням (ст. 645).

Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася лише в тому випадку, якщо особа, що зробила пропозицію, негайно сповістить іншу сторону про отримання відповіді з запізненням. В цьому випадку відповідь вважається новою пропозицією.

Слід зазначити, що повою пропозицією є також відповідь про згоду укласти договір на інших умовах (ст. 646 ЦК).

З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відповідає всім вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом (наприклад, ст. 646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант - оферентом. Це пов'язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна згода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з повою пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає оферентом, а його контрагент - акцептантом. Переговори або обмін листами між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести до позитивного результату.

Особливим випадком укладення договору є встановлення договірних відносин на підставі так званої публічної оферти, тобто оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.

Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з якою оферта може бути звернена лише до певної особи. Якщо ж такої спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію, зокрема, захищали Р.О. Халфіна, Ф.І. Гавзе, зауважуючи при цьому, що положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується державних торгівельних організацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках тощо.

Однак на сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі, ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський, нині, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася практика виголошення різного роду запрошень до укладення договорів по радіо, телебаченню, в пресі.

До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеті, по радіо або телебаченню про продаж точно вказаних товарів, виконання точно вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, адреси оферента, готовності вступити на оголошених умовах в договір з будь-якою особою, яка цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при укладенні кожного публічного договору (ст. 633 ЦК).

Згідно зі ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст. 649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:

1) якщо підставою договору є припис правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються шляхом домовленості сторін.

5. Зміна або розірвання договору

Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо Інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонній повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 849 ЦК якщо підрядник своєчасно не рої почав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення ЇЇ у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися кіл договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором аш законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотні зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний ш згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не вишні ваб із суті зобов'язання (ст. 652 ЦК).

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майновим Інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на Щ вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї із двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання до говору па умовах, змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язаних сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Використана література

1. Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Моногр. - К.: Юрінком Інтер, 2006.

2. Бабаскін А.Ю., Боднар Т.В., Бошицький Ю.Л., Венецька М.В., Дзера О.В. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2-х т. т. 1. Загальна частина; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2-е вид., допов. і переробл. - К.: Вид. дім «Ін Юре», 2006.

3. Білоусов Ю.В., Лозинська С.В., Русу С.Д. та ін. Цивільне право України. Навчальний посібник (рек. МОН України) / За ред. Стефанчука Р.О. - К. Наукова думка, 2005.

4. Веретельник Ламара Котеївна. Систематизація договорів у цивільному праві: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03; Харківський національний ун-т внутрішніх справ. - Х., 2007.

5. Дрішлюк В.І. Публічний договір (цивільно-правовий аспект): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03; НДІ приват. права і підприємництва Акад. прав. наук України. - К., 2007.

6. Міхно О.І. Припинення договору за цивільним законодавством України: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03; НДІ приват. права і підприємництва Акад. прав. наук України. - К., 2007.

7. Мічурін Є.О. Техніка складання договорів. Науково-практичний посібник. - Х. Юрсвіт, 2006



рефераты





Рекомендуем



рефераты

ОБЪЯВЛЕНИЯ


рефераты

© «Библиотека»