Розділ 2. Особливості форми української державності 16
2.1 Основні етапи розвитку української державності 16
2.2 Концепція української державності у вітчизняній політичній думці 21
Висновок 27
Список використаної літератури 28
ВступДля збагнення такого складного соціального інституту, як держава у вітчизняній теорії держави і права особливе місце виділяється вивченню форми держави.Для вивчення форми держави, розкриття її ролі в політичних процесах надзвичайно важливого значення набуває підхід до форми як до організації змісту. Поняття “організація” припускає з'ясування своєрідності внутрішніх аспектів форми з погляду принципів об'єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому (стосовно інших систем). За допомогою такого підходу в загальній теорії держави і права відкривається можливість не тільки вирішення нових проблем, але що не менш важливо, також і можливість нового підходу до традиційних, “старих“ питань науки. Для розгляду форми держави варто звернути увагу на наступні аспекти. По-перше, форма в зв'язку із сутністю держави як суспільного явища. У даному аспекті під формою держави розуміється специфічний спосіб вираження сутності, система органів, “машина”, за допомогою якої здійснюється класове панування на противагу некласовим, неполітичним, недержавним способам. Існування державної влади знаходить своє відображення в її органах, армії, адміністрації, суддях і інших установах, що складають специфічну і постійну форму буття держави.По-друге, форма в її безпосередньому зв'язку з явищем (як виявлення сутності прояв її зовні ). У співвідношенні “форма-явище” виступає зовнішня форма держави, тобто прояв зовні визначеної його організації (пристрою). Розрізняють організацію верховних органів влади (монархію, республіку), взаємовідносини органів класової влади з населенням, територіальну структуру державної влади .Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі такі взаємозалежні елементи як форму правління та форму державного устрою.У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодії. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей форм української держави на всьому етапі становлення української державності.Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:· дослідити сутність поняття „форма держави”;· розглянути форми та державного правління та державного устрою;· вивчити особливості форм української держави. Предметом курсової роботи є відносини з приводу становлення форми державного правління. Об'єктом курсової роботи виступають форми української держави. Курсова робота складається із двох частин, в яких послідовно розглянута поставлена проблема. Розділ 1 Сутність поняття „форма держави”1.1 Форми державного правлінняФорма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними. Форма державного правління дає можливість усвідомити:· як створюються вищі органи держави і яка їхня будівля;· як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами;· як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;· якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі громадянина.По зазначених ознаках форми державного правління поділяються на :· монархічні (одноособові, спадкоємні)· республіканські (колегіальні, виборні)Монархія. Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить , як правило, у спадщину.Основними ознаками класичної монархічної форми управління є:· існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно ( цар, король, імператор, шах );· спадкоємний порядок наступності верховної влади;· представництво держави монарха за своїм розсудом;· юридична безвідповідальність монарха.Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного управління.У свою чергу монархія поділяється на :· абсолютну· обмежену ( парламентську )· дуалістичну· теократичну · парламентськуАбсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одній особі.Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність будь-яких державних органів, що обмежують компетенцію монарха. Виникнення абсолютизму зв'язане з процесом зародження буржуазних відносин. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться чи ліквідація, чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосереднім підпорядкуванні і розпорядженні постійної армії, поліції і розвитого бюрократичного апарата.Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом. Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму здобуває більш цивілізовані форми, одержує юридичне закріплення, хоча по - колишньому має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія XVII - XVIII століття і Франція до революції 1789 року.Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і сьогодні ( Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).Конституційна монархія характеризується наступними основними ознаками:· уряд формується з представників визначеної партії ( чи партій), що одержали більшість голосів на виборах у парламент;· лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;· у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;· законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;· уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом , а перед парламентом.Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію.При дуалістичній монархії державна влада носить двоїстий характер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, сформованим монархом, і парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє буржуазію й інші шари населення. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871 - 1918 р. ), зараз у Марокко. У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але і релігійне управління країною. Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія ).Така коротка характеристика основних різновидів монархічної форми державного правління .Республіка. Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.Загальними ознаками республіканської форми правління є:· існування одноособового і колегіального глави держави;· виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;· здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;· юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;· обов'язковість рішень верховної державної влади.Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалася в Афінській державі. В міру розвитку громадського життя вона видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більше наповнялася демократичним змістом .Нараховується кілька основних різновидів республіканського правління . У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на :· парламентарні;· президентські.Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту .У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадку втрати довіри більшості членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.Як правило, глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Процедура обрання глави держави в сучасних парламентарних республіках неоднакова. В Італії, наприклад, президент республіки обирається членами обох палат на їхньому спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата з кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави, також розділяється з представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа обличчя, обираних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість років.Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.Глава уряду ( прем'єр - міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило, президентом. Він формує очолюваний ним уряд, що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що уряд лише тоді правомочний здійснювати управління державою, коли він користується довірою парламенту.Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського “гуртожитку”, засновані на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію ( по конституції 1947 р. ), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію й ін.Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду .Найбільш характерні риси президентської республіки:· позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;· відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;· більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. Відповідно до конституції США, в основі якої лежить принцип поділу влади, чітко визначено, що законодавча влада належить парламенту, виконавча -президенту, судова - Верховному суду. Президент США обирається населенням країни шляхом непрямого голосування ( виборів ) - через колегію вибірників. Кількість вибірників повинна відповідати числу представників кожного штату в парламенті ( конгресі ). Уряд формується перемігшим на виборах президентом, з облич приналежних до його партії.Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент обирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, що одержав абсолютну кількість голосів. Такий же порядок обрання президента встановлений у Росії в 1991 р.Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь у формуванні кабінету ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями : як, правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписання, призначає членів Верховного Суду.У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з яким за принципом поділу влади нормально функціонує законодавча і судова влада. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади.Українська форма правління характеризується як мішано президенсько-парламенська республіка. Це підтверджується тим що:Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, або парламент не може сформувати більшість - право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.Парламент має право розглядати й затверджувати програму дії уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його відставки.1.2 Форми державного устроюФорма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними місцевими органами державного управління, влади.У відмінності від форм правління організація держави розглядається з погляду розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їхній поділ між складовими частинами держави.Форма державного устрою показує:· з яких частин складається внутрішня структура держави;· яке правове положення цих частин і які взаємини цих органів;· як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;· у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основних групи :· унітарна;· федеративна;· конфедеративна.Унітарна держава.Унітарна держава - це єдине цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.Унітарна держава характеризується наступними ознаками:· унітарний устрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;· на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;· складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;· унітарна держава , на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;· усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи , що офіційно представляють країну на міжнародній арені;· має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюються центральними органами державної влади .Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовану і децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери управління.До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна.Федерація. Федерація - являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу .Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту і культури народів, що входять у союзну державу.Разом з тим можна виділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративних держав:1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантів, земель, республік та ін.2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи.4. У більшості федерацій існують союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.5. При федеральному державному устрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації.6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах ( США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.).Федерації будуються по територіальній і національній ознаці, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктів федерації. Національні федерації характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною і національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Право виходу із складу федерації за їх суб'єктами в теперішніх конституціях не визнається. Наприклад: Спроба південних штатів із складу США привела до громадянської війни 1861- 65 рр. і до утвердження принципу неподільності федерації, який отримав підтвердження у рішенні Верховного Суду, що Сполучені Штати є неподільний союз який складається з неподільних штатів.Конфедерація. Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальних інтересів.При конфедеративному пристрої держави - члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.У відмінності від федеративного пристрою конфедерація характеризується наступними рисами:· конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, у відмінності від федерації;· конфедеративний пристрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;· зберігає громадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі ;· держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815 - 1867), Швейцарський союз ( 1815 - 1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація. А тепер коротка характеристика форми державного устрою України. Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього визначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави. Тривалий час в ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об'єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об'єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль. Розділ 2. Особливості форми української державності2.1 Основні етапи розвитку української державностіРабовласницькі держави Північного Причорномор'я. Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед - грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я - кімерійці, скіфи, сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у них значно раніше, ніж у слов'ян, військова демократія (остання стадія докласового ладу) переросла у ранню класову державу.Зародження державності у східних слов'ян. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що "народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади". Давньоруська держава - Київська Русь. Київська Русь - умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого вживалася назва Руська земля.Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні.На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь - це держава суто українська. В сучасній українській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруської держави.Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, "перескочивши" через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).Галицько-Волинське князівство. Феодальна роздрібленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. (перед Батиєвою навалою) - близько 50, а у XIV ст. - близько 250.Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.Наприкінці XII - на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почали об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р. Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).Литовсько-Руська держава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політичне роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою "тихої експансії": дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від ira вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.Запорозька Січ. Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово "козак" тюркського походження й означає "легко озброєний воїн", "сторожа", "вільна людина" тощо.) У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва-Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали "козацькою республікою".Українська державність у роки визвольної війни 1648-1654 рр. Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної української державності.Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) і Білоцерківський (вересень 1651 р.) договори України ("гетьмана Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького") з Піччю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади.Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем. У літературі цю політичну організацію нині прийнято називати Українською козацькою державою. За умовами договору з російським царем Україна зберегла власний судоустрій. На її території були чинні Литовський Статут, магдебурзьке право та інші "давні права". Неодноразово робилися спроби підготувати спеціальну збірку "малоросійських прав", але вони так і не увінчалися успіхом.Державотворчі пошуки 1917-1920 рр. Після жовтневих подій у Петрограді III Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Одночасно започатковувалися демократичні реформи в дусі поміркованої соціалістичної платформи. Остаточно всі питання подальшого державного устрою УНР мали вирішити Українські і Всеросійські установчі збори. Проте провести Українські установчі збори не вдалося, а Всеросійські установчі збори було розігнано Радянською владою.Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Влади УНР не визнавала значна частина українського народу, яка пішла за створеними у грудні 1917 р. в Харкові органами Радянської України. За цих умов напередодні вступу до Києва радянських військ IV Універсалом Центральної Ради було проголошено, що УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.Проте втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем, внутрішні суперечності та інші причини привели до того, що український народ у боротьбі між Центральною Радою і більшовиками все більше схилявся на бік останніх. А закликавши до України німецько-австрійських окупантів, Центральна Рада остаточно втратила свій авторитет у населення.За таких обставин окупаційне командування наприкінці квітня 1918 р. ініціювало розгін Центральної Ради і прихід до влади гетьмана П.П.Скоропадського. Маріонетковий гетьманський режим перейменував УНР в Українську Державу, скасував усі соціалістичні за змістом реформи Центральної Ради та здійснив низку інших антидемократичних акцій.Радянська Україна. У грудні 1917 p. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Остання в цей період державницьких змагань виявилася найбільш життєздатною і в процесі громадянської війни перемогла всіх своїх політичних противників. Проголошення незалежної держави - Україна. Під час глибоких соціальних і - політичних зрушень останнього; десятиріччя посилився потяг усіх народів колишнього Союзу PCP до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава - Україна. 2.2 Концепція української державності у вітчизняній політичній думціОстанніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності були соціально-класова та національно-державницька. Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне.Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам'ятки. Його початок -- "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю повноту влади. "Повість врем'яних літ" дає зовсім інше бачення державності -- федеративний союз князівств, що з'єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона -- своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід'ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. -- Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як "неподлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не подлеглого козацького панства" до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними". Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711 рр.У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм "Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж иншими народом. ... На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами. Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу"".Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М. Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоуправної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" -- створення незалежної української держави як федерації земель та громад.І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М. Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб'єкт того чи іншого федеративного об'єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи...".Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України -- бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття. Висновок В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Державний устрій - це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою. Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції. Форма держави - це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв`язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна - це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим. Список використаної літератури1. Конституція України. -- К., 1996.2. Рогожин А.Й.. Історія держави і права України. Частина 2. К.:Ін Юре - 1996 р. - 578с.3. Тацій В. Й., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції // Вісн. Академії правових наук України. -- 2005. -- № 3. -- С. 41--42.4. Загальна теорія держави і права. / За ред. В.В.Копейчинкова, К: Юрінком Інтер-1999 р., С.- 76.5. Коментар до Конституції України, Iнститут законодавства Верховної Ради України, Київ 1996. 6. Конституційне право України (за редакцією В.Ф. Погорілка), Наукова думка, Київ 1999. 7. Мала Енциклопедія Етно-державознавства, Національна Академія Наук України, Iнститут держави і права ім. В.М.Корецького, Видавництво "Генеза" та "Довіра", Київ 2003. 8. Петров B.C. Сущность, содержание и формы государства. -- Л., 1999.9. Політична система сучасної України: Особливості становлення, тенденції розвитку, Парламентське видавництво, Київ 2003. 10. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. -- К., 2004.11. Шаповал В.М. Президент у механізмі здійснення державної влади // Національний інститут стратегічних досліджень. Наукові доповіді. -- Вип. 36. -- 2004.
Знание — сила. Библиотека научных работ.
Главная
