Історія криміналістики

Історія криміналістики

Виникнення і розвиток криміналістики

Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам'ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті -- чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні -- писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов'язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.

Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов'язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов'язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) -- злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме -- у «Руській правді». Літописи XV--XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.

Криміналістика в Україні в XIX -- на початку XX ст.

Криміналістична література. Криміналістика як самостійна наука бере початок з кінця XIX ст. Засновниками її вважають австрійського професора Г. Гросса (1847-1915) і французького криміналіста А. Бертильона (1853-1914), які зробили великий внесок у створення цієї важливої для правосуддя науки.

Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме у працях процесуалістів порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дослідження речових доказів, тактику виконання слідчих дій тощо. У Росії одними з перших таких видань були праці П. Раткевича "Зерцало правосуддя" (1805), невідомого автора "Керівництво зі слідчої частини" (1831), М. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833), Я. Баршева "Підстави карного судочинства стосовно російського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слідств, складені за Зводом законів" (1850).

Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі злочинністю дістали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. і досягнення науки, передусім у хімії та судовій медицині. У той час з'явились як вітчизняні, так і перекладні зарубіжні праці, присвячені різним аспектам криміналістики.

У 90-х роках було видано різноманітні інструкції, керівництва з розшуку, дізнання та слідства. Так, у 1883 р. київський прокурор М. Шепелєв розповсюдив "Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів", де давалися вказівки щодо розслідування найнебезпечніших злочинів. Аналогічні інструкції видав у 1898 р. харківський прокурор В. Давидов.

Серед зарубіжних праць, які істотно вплинули на розвиток вітчизняної криміналістики, найпомітніша "Керівництво для судових слідчих, членів загальної та жандармської поліції" Г. Гросса. Ця праця російською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895-1897). У ній не тільки узагальнювався досвід слідчої роботи, а й пропонувалося застосовувати у слідчій практиці такі тактичні й технічні прийоми, у яких використовуються дані різних (переважно природничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальності кримінального права", що базується на змішаному правовому та природничо-історичному методі, предметом якої є фактичний аспект злочину і відомості, необхідні для здійснення окремих слідчих дій. Цю науку Г. Гросс назвав криміналістикою. Згідно з таким розумінням криміналістики Г. Гросс вважав її предметом учення про виявлення й використання речових доказів, зокрема правила роботи зі слідами, підробними документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання побуту злочинців (вивчення жаргону, забобонів тощо).

У системі поліцейських і жандармських установ використовувалися також праці вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейською чиновника І. Снєгірьова "Про розшук" (1908), праця поліцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочинів" (І. Антропометрія. II. Судово-поліцейська фотографія. III. Дактилоскопія), яка вийшла трьома випусками (1909-1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввів у російську криміналістику визначення поняття криміналістики: це наука, що розроблює методи виявлення й дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з 'ясовує винних у злочинах, веде реєстрацію злочинців, встановлює "самоособистість ", прийоми кримінального дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допити обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) і особливі методи розслідування окремих категорій злочинів. Іншими словами, вона розглядає й систематизує прийоми кримінального розшуку з метою розкриття злочинів або з'ясування істини події.

В Україні в першому десятиріччі XX ст. вийшли праці Г. Брейтмана, В. фон Ланге, Г. Рудого, де порушувалися проблеми криміналістики. Ці праці ще не розглядалися в літературі, тому коротко охарактеризуємо їх.

Праця Г. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців" (1901) присвячена тактичним прийомам, які використовують професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мийники"), конокради, аферисти, шахраї та ін. Хоча книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків" (1906) належить до жанру спогадів, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій: убивць, розбійників, грабіжників, злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.

У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було видано "Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 p.", автором якого був завідувач розшукного відділення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українського криміналіста-практика, як і його праця, донедавна залишалося невідомим, незважаючи на те що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, а й російської криміналістики.

За обсягом і змістом Звіт Г. Рудого більше нагадує наукову монографію, ніж службовий документ. Складається він з 12 глав, де крім питань організації й діяльності розшукного відділення розглядаються випадки підпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституції, підпільної адвокатури та інші злочини, а також чинники, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце у Звіті посідає проект організації дактилоскопічних бюро в Російській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву київської поліції наприкінці 1903 р.

Нині цінність праці Г. Рудого полягає в тому, що вона вносить певні зміни до наявних у науковій літературі тверджень стосовно окремих питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоскопічне бюро було організоване в Києві і чини київської розшукної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів використовували валізу слідчого та службово-розшукових собак.

Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося здійснювати експертизи, значно розширилося. Згідно зі Статутом кримінального судочинства (ст. 326) як обізнані особи могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні знання і особливий досвід "...по якій-небудь службі або частині". Як експертів з порівняння підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь.

До судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше залучали лікарські управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всі вони мали штатних експертів, у розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви та просте обладнання. їхню роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі потреби здійснювала повторне дослідження.

До справи про підробку грошових знаків та інших цінних паперів як судово-експертний заклад періодично залучали Експедицію виготовлення державних паперів, що випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. Якщо виникали вузькоспеціальні питання з біології та інших наук, слідчі й судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів, де здійснювались експертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, мастил, політури тощо.

Технічну експертизу документів, фірмових знаків і знаків клеймування здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та Єдина медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також Російське технічне товариство. У його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де здійснювалися різні експертизи, зокрема досліджувались документи.

Часто до експертиз суд і поліція залучали фахівців з медицини, хімії та психіатрії.

Відомо, що українські вчені одними з перших почали здійснювати судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому напрямку був Харківський університет. Там ще в 1866 р. Ф. Ган захистив докторську дисертацію, присвячену судово-медичним дослідженням слідів крові, а в 1893 р. приват-доцент С. Дворніченко написав дисертаційне дослідження на тему "До питання про відміну крові людини від крові ссавців тварин у судово-медичному відношенні".

Криміналістичні заклади. Першим криміналістичним закладом у Росії була судово-фотографічна лабораторія, відкрита в 1889 р. при

Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Буринський. У 1912 р. лабораторію розформували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, що підпорядковувався прокурору Петербурзької судової палати. Протягом двох наступних років аналогічні кабінети з'явились у Москві, Києві та Одесі. Експертна діяльність цих кабінетів була набагато ширшою. Згідно із законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися для досліджень у кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дактилоскопії, хімічного й мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які здійснювали лікарські відділення губернських правлінь, а також для сприяння в особливо важливих випадках слідчій владі у виявленні винних і з'ясуванні злочинів або встановленні невинності підозрюваного.

Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. До функцій керівника та його помічника входило дослідження, складання висновків про експертизу, вирішення технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення чи виявлення злочинів для фотографування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і слідів.

Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічного, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалася метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія та фотографія в ультрафіолетових променях.

Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив криміналіст С. Потапов (1873-1957), який пізніше став одним із засновників радянської криміналістики. Він залучив до роботи в новому закладі відомих представників природничих наук приват-доцентів Київського університету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Одесі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. Макаренко.

Свідчень про дореволюційну діяльність Київського та Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося мало, більшість матеріалів втрачено під час громадянської війни. З опублікованих звітів відомо, що в середньому за рік у кабінетах здійснювалося майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: у 1914 р. -- 215, у 1915-- 279, у 1916 р. -- 244. Дослідження розподілялися так: порівняння почерків -- 346, інші дослідження документів -- 122, дактилоскопія -- 38, дослідження волосся, сперми та крові -- 43, хімічні -- 122, інші види дослідження -- 67.

На превеликий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували недовго. Під час революції 1917 р. та громадянської війни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці кілька років вони зробили значний внесок у розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи у слідчу практику науково-технічні прийоми та методи.

Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії Реєстраційне бюро, яке називалось антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій розшукній поліції в 1890 р. для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, а також для реєстрування підозрілих осіб, які бажали приховати своє минуле і справжнє ім'я. Через два роки в периферійних містах було створено ще 12 аналогічних станцій, у тому числі й єдина в Україні -- Одеська. Більшість із них підпорядковувалися тюремним комітетам. Основна функція цих станцій полягала в реєстрації й ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірювань за системою, розробленою А. Бертильоном.

Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань певних частин тіла людини. Протягом 1890-1897 pp. у Російській імперії за системою А. Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловіків і 4 тис. жінок), серед яких виявлено 1700 рецидивістів і 180 рецидивісток.

Можливості фотографії в поліцейській реєстрації почали використовувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькій поліції було організовано фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.). Воно було організоване на кошти, зібрані за підпискою населення, з метою додавання фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ. Але застосування фотографії було епізодичним і не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася наприкінці XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив російський учений Є. Буринський.

Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фотографії в Росії був високий, свідчить найвища нагорода, яку одержав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжнародній фотографічній виставці у Дрездені (1909). У російському відділі експонувались інструкції, таблиці та практичні посібники із судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та відбитки їх пальців, фотоілюстрації про розкриття найнебезпечніших злочинів -- убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо.

У Києві антропометричний кабінет було організовано наприкінці 1901 р. при розшукній частині міської поліції. На той час єдиним технічним засобом у поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках XIX ст. Діловодство розшукної частини складалося з двох журналів: настільного реєстру, де фіксувалися "темні особи", та розшу-кового алфавіту, де значилися списки розшукуваних осіб. Причиною цього було те, що в розшукній частині не було постійного особового складу як такого. Розшукові обов'язки виконували кілька відряджених городових, які підпорядковувались завідувачеві розшукної частини. До речі, цю посаду обіймали чини міської поліції за сумісництвом.

У серпні 1901 р. розшукну поліцію Києва очолив колезький секретар Г. Рудий. Через місяць після призначення він виїхав у закордонне відрядження, під час якого відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двомісячного ознайомлення зі станом розшукної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київської розшукної поліції.

Одним із важливих заходів з удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого до розшукної частини складали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох примірниках. Один примірник розміщувався у шафі № 1, поділеній на ящики за видами вчинення злочинів (вбивці, злодії, шахраї, ґвалтівники тощо), другий -- у шафі № 2, де концентрувалися картки з прізвищами злочинців за алфавітом, третій -- у шафі № 3 у порядку реєстрації. Фотокартки невпізнаних трупів містилися у шафі № 4.

За перший рік роботи кабінету, тобто протягом 1902 p., антропометричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. -- до 3687 осіб (2265 чоловіків та 1422 жінок).

Департамент поліції докладав багато зусиль до розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку за лінією розшукної поліції у масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільших повітових містах 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Миколаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Кременчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд). Провідним підрозділом розшукного відділення було довідково-реєстраційне бюро, до основних завдань якого входили реєстрація злочинців, систематизація відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро належало також здійснення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро розшукних відділень усіх розрядів налічували дві одиниці: чиновник, який завідував реєстрацією злочинців і листуванням з розшуків та наглядів, та фотограф, він же помічник реєстратора злочинців. Характерно, що їхні службові оклади були майже однаковими (для І розряду -- 1000 крб, II -- 900, III -- 800 крб). Нові підрозділи застосовували антропометрію, дактилоскопію, судову фотографію та словесний портрет. На кожного затриманого складали повну реєстраційну картку з трьома фотокартками і дактилоскопічними відбитками у двох примірниках (один -- для центрального реєстраційного бюро); особову картку з фотографічним знімком професійних злочинців; алфавітну картку, а також фотокартку для альбому злочинців.

До складу реєстраційного бюро входили фотосалон з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; карткова реєстратура, де зберігались реєстраційні картки злочинців з їхніми фотокартками, антропометричними та дактилоскопічними даними, картковий розшуковий алфавіт, альбом злочинців і "осіб порочної поведінки", колекція почерків, знарядь злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв, довідки про судимість і відомості про утримуваних у місцевих в'язницях, відомості за поточними наглядами, газетні вирізки.

Організацію й діяльність реєстраційних бюро регламентували Окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкція чинам розшукної поліції (1910), які були обов'язковим керівництвом з реєстрації злочинців. В останній, зокрема, зазначалося, що всі чини розшукних відділень мають бути ознайомлені із судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією та антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом. Для цього кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної поліції, зобов'язувалася "...пробути певний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців".

Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеціальною інструкцією, розробленою департаментом поліції у вересні 1910 р. У ній детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони найчастіше зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. В інструкції давалися вказівки щодо дактилоскопічної експертизи (порівняння), яку повинні були здійснювати завідувачі дактилоскопічної реєстрації.

Зауважимо, що в Росії дактилоскопія не була належно оцінена і вважалася допоміжним до антропометрії методом. Такий комбінований метод кримінальної реєстрації, на відміну від європейських країн, існував у Росії до повалення царизму, а в окремих регіонах -- і в перші роки радянської влади.

В історико-правовій і криміналістичній літературі зазначається, що вперше в Російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях наприкінці 1906 p., а у практиці розшукної поліції -- з 1907 р. Насправді ж перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при розшукній частині київської міської поліції. За перший рік існування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок.

Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро заслуговує докладнішої розповіді, тим більше що в навчальній літературі цей факт залишається невисвітленим.

У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи в Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцейської техніки, а також місцеву кримінальну поліцію. Повернувшись до Києва, він відрядив завідувача розшукної частини Г. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримінальної поліції з метою застосування їх у Київському розшукному відділенні. Серед експонатів виставки увагу Г. Рудого привернули валіза з численними інструментами, необхідними для виявлення злочинів, і новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії. Із Дрездена Г. Рудий вирушив до Берліна, а потім до Відня, де ознайомився з організацією розшукної справи в цих містах. Після повернення із закордонного відрядження Г. Рудий на власні кошти зробив таку саму валізу, доповнивши її багатьма приладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це була перша в Росії слідча валіза, яку почали використовувати під час огляду місця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Як переконаний прихильник нового методу ідентифікації Г. Рудий організував при розшукній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дактилоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівництву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з чотирьох розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; організація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопічними відбитками.

Варто зазначити також ще один пріоритет Київської розшукної поліції -- криміналістичну одорологію. Донедавна в літературі зазначалося, що в Росії собаки-шукачі вперше з'явилися на поліцейській службі в 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтійських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився в Петербурзі в 1907 р.

Проте історію російського й українського службового собаківництва треба вести з Києва, коли ще у грудні 1904 р. київська поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотирьох собак-шукачів породи вівчарки. До Німеччини було відряджено дресирувальника розшукного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування і виховання собак". Наприкінці 1904 р. одна із собак була залучена до розшуку злочинців по "гарячих слідах". На початку 1905 р. при київській міській поліції було створено розплідник службових собак-шукачів.

Процедура кримінальної реєстрації була надто складною. Тільки в основній реєстраційній картці значилося 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, здійснюючи в 1913 р. реформу у сфері кримінального розшуку, спростив кримінальну реєстрацію. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією за дактилоскопією, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у розшукних відділеннях до 1908 р.

Увесь реєстраційний матеріал, який містився в розшукних відділеннях і центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січня 1915 p. було перереєстровано за новою спеціально розробленою таблицею видів злочинності. Згідно з цією таблицею злочинці розподілялися на категорії: 1 -- "гастролери"; 2 -- кишенькові злодії; 3 -- злодійки-проститутки; 4 -- прості злодії; 5 -- злодії по передпокоях; 6 -- злодії по горищах; 7 -- злодії по крамницях; 8 -- злодії зі зломом квартир і крамниць; 9 -- злодії із застосуванням обдурення; 10 -- злодії-слуги; 11 -- злодії залізничні; 12 -- злодії велосипедні; 13 -- кублоутримувачі злодіїв; 14 -- покупці краденого; 15 -- конокради; 16 -- шахраї та аферисти; 17 -- грабіжники й розбійники; 18 -- фальшивомонетники; 19 -- підпалювачі; 20 -- убивці; 21 -- шулери-кар-тярі; 22 -- хулігани й "коти"; 23 -- бродяги; 24 -- глухонімі; 25 -- вислано-каторжні; 26 -- співучасники злочинів; 27 -- баришники театральні; 28 -- хіпезники -- обкрадачі чоловіків, яких проститутки приводили на квартири; 29 -- підкидачі -- особи, які обкрадали приїжджих провінціалів, підкидаючи їм на вулиці гаманця з грішми чи золоті обручки; 30 -- пушкарі.

На жаль, під час громадянської війни більшість реєстраційних матеріалів розшукних відділень було знищено. Там, де вони збереглися, співробітники карного розшуку успішно використовували їх у перші роки радянської влади для ідентифікації злочинців-професіо-налів.

Розвиток криміналістики в Україні у XX ст.

Наука криміналістика та судові експертні установи в Україні почали розвиватися тільки після скасування старих судових установ. Народний Секретаріат проголошеної в Харкові Української Народної Республіки на всій її території 4 січня 1918 р. скасував стару судову систему, поліцейські та слідчі апарати. Збереглися лише Київський і Одеський кабінети науково-судової експертизи. Петербурзький згорів за часів революції, а Московський взагалі перестав існувати. Таким чином, експертні установи залишились тільки в Україні.

Українські кабінети науково-судової експертизи продовжували працювати з перервами, через зміни політичної ситуації. Так, Київський кабінет у 1920 р. був пограбований білополяками і тимчасово перестав працювати.

Не кращим було становище й у колишніх розшукних відділеннях. Створені на їх базі карно-розшукні установи доводилося відновлювати кілька разів, через те що в результаті неодноразових змін влади їх обладнання, обліки, документація були знищені чи пограбовані.

У становленні криміналістики України велику роль відіграли її правоохоронні органи.

Починаючи з грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну комісію, 14 лютого 1919 р. було прийнято "Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919 р. -- про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяльність судів і слідства. Для цього у структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.

16 квітня 1919 р. було прийнято декрет про запровадження посади верховних народних слідчих, що призначалися народним комісаром юстиції. Було створено систему слідчих органів, до якої входили народні слідчі та їх помічники при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі при Революційних трибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ.

Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР 16 квітня 1919 р. прийняла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки юридично закріпив правове становище наявних в окремих містах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на території республіки організацію карного розшуку. На відміну від РРСФР та інших радянських республік ця організація мала певні особливості. Вони полягали в тому, що карний розшук УСРР підпорядковувався НКЮ; складався він із судово-карного розшуку, до обов'язків якого входило здійснення оперативно-розшукових заходів, і судово-карної міліції, на яку покладалося здійснення дізнання.

Рада Народних Комісарів УСРР 3 квітня 1920 р. прийняла "Положення про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічну прийнятій у РРФСР організаційно-правову форму побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою міліції і переходив у підпорядкування НКВС.

Створений у 1920 р. Укрцентророзшук виконував велику організаційну роботу з розбудови місцевих карно-розшукових установ і налагодження їх практичної діяльності. Було видано Інструкцію з дактилоскопії та реєстрації злочинного елемента, Інструкцію про порядок здійснення обшуків, дізнання, вилучення речових доказів та арешт винних, таблиці категорій злочинного елемента (за видами злочинів).

Інструкції про роботу реєстраційних бюро складали місцеві підрозділи. Осіб реєстрували, описуючи їх за ознаками зовнішності з подальшим створенням картотек за алфавітом. З 1921 р. Укрцент-ророзшук запровадив також інші способи реєстрації, зокрема дактилоскопічний і антропометричний за методом А. Бертильона. Інструкцією, що надійшла з центру, передбачалося вимірювання 11 ознак злочинця. Українські фахівці запропонували вимірювати ще одну ознаку -- ширину щелепної дуги, яку потім було внесено в інструкцію Центру. Проте не було розроблено способу класифікації цих вимірювань, а метод був досить суб'єктивний і неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система на той час вже втратила значення і була замінена дактилоскопічною).

Злочинців розшукували здебільшого за словесним портретом, згідно з прийнятою Інструкцією про складання словесного портрета, рекомендованими правилами фотографування злочинців і трупів сигналетичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР на її території було передбачено три види реєстрації злочинців: за алфавітом, фотографічний і дактилоскопічний. Створювалися відповідні картотеки, альбоми, колекції розшукуваних злочинців, злодіїв-рецидивістів. Крадіжки реєстрували за способом вчинення, створювали картотеки за прізвиськами тощо.

У 1922 р. губернські відділи розшуку були обладнані засобами дактилоскопування та фотографування. В Україні було сформовано єдину дактилоскопічну десятипальцеву картотеку, де картки класифікували за основною й додатковою формулою Гальтона -- Генрі.

У 1923 р. було запроваджено реєстрацію всіх покараних позбавленням волі та примусовою працею. Методика використання дактилоскопічного обліку була такою. Агент карного розшуку районної ланки під час затримання злочинця дактилоскопував його (виготовляв дві дактилокартки), а начальник відділу надсилав їх до губернського реєстраційного бюро. Там фахівець з дактилоскопії виводив формулу і перевіряв її за картотекою. Протокол разом із примірником дактилокартки надсилали адресату, від якого вона надійшла. Якщо у картотеці не було потрібної інформації, то надіслану картку додавали до картотеки губернського відділу розшуку, а другий примірник з отриманою формулою повертали в район для формування місцевої картотеки. Ідентифікацію за дактилоскопічною картотекою здійснював досвідчений дактилоскопіст, який і складав протокол упізнання. Нині цю операцію виконує експерт-криміналіст за дорученням слідчого чи оперативного працівника; він складає довідку чи висновок експерта.

Боротьба зі злочинністю на основі суворого дотримання законності потребувала вдосконалення технічних засобів пошуку, закріплення й дослідження речових доказів, залучення до кримінального судочинства фахівців різних сфер знань.

Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Харкові та Одесі створювались кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі тих, що діяли раніше. Вони здійснювали судові експертизи і подавали практичну допомогу в розслідуванні злочинів. Ці кабінети стали осередками впровадження наукових знань у слідчу й судову практику.

Постановою РНК УСРР від 25 квітня 1925 р. було затверджено нове "Положення про кабінети науково-судової експертизи", які повинні були виконувати не тільки експертизи, а й науково-дослідну роботу.

У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були перетворені на інститути науково-судової експертизи. Відтоді, власне, і почалася плідна науково-дослідна та експертна діяльність українських експертних установ, на базі яких сформувалася перша українська школа криміналістів, до якої входили професори М. Бокаріус, В. Фа-ворський, М. Петров, М. Макаренко, М. Матвєєв, Ю. Сапожников та ін.

Перші директори Київського інституту науково-судової експертизи В. Фаворський, М. Петров, Ю. Сапожников і Б. Вахліс були не тільки організаторами науки, а й зробили вагомий внесок у практику судової експертизи, запровадили гістологічні й фізико-хімічні методи дослідження речових доказів.

Харківський інститут науково-судової експертизи очолив професор судової медицини М. Бокаріус. Ще в 1915 р. у праці "Судова медицина, викладена для юристів" він порушив багато практичних питань збирання й дослідження доказів під час розслідування злочинів. М. Бокаріус був піонером-криміналістом у судовій медицині. Він порушував питання про обов'язкове викладання судової медицини на юридичних факультетах університетів. За його безпосередньої участі на юридичному факультеті Харківського університету почали викладати курс криміналістики. Становлення судової експертизи й зародження справжніх криміналістичних знань в Україні пов'язані з діяльністю М. Бокаріуса.

Другий етап розвитку криміналістики пов'язаний з відбудовою народного господарства України у складі СРСР, здійсненням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням рівня злочинності, посиленням репресій з боку як центральних, так і місцевих органів влади.

Створені раніше криміналістичні експертні підрозділи продовжували функціонувати. Поступово на зміну старим кадрам почали приходити молоді, з новими ідеями, новим баченням проблем, що поставали перед криміналістикою.

До Київського інституту науково-судової експертизи прийшли С. Тихенко, М. Зюськін, Б. Киричинський, Є. Брайчевська, Т. Бара-баш та інші, які згодом стали провідними вченими -- фахівцями у галузі судової експертизи. Так, М. Зюськін запропонував методику фіксації слідів на кулях методом "прозорих реплік", розробив фотографічний метод контрастування за допомогою сенсибілізованих фотоматеріалів, які й нині використовують експерти.

Б. Киричинський є піонером упровадження в експертну практику інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променів для технічного дослідження документів. Він запропонував оригінальні методики дослідження скла та матеріалів для письма. Його праця "Судова радіологія" (1969) стала поштовхом до впровадження у криміналістику радіологічних методів дослідження.

Третій етап розвитку криміналістики в Україні почався після Другої світової війни з відновлення діяльності інститутів судових експертиз, які було зруйновано, а обладнання пограбоване за часів тимчасової окупації. У воєнний час більшість учених цих інститутів були евакуйовані, багато пішли на фронт. Окремі співробітники перебували в окупації і навіть намагалися налагодити здійснення судових експертиз.

Важливою віхою цього етапу розвитку криміналістики України є фундаментальна праця С. Гика "Криміналістика", опублікована в 1948 р. українською мовою.

Сучасний стан криміналістики в Україні

Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробкою і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов'язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.

Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник «Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика» за редакцією В.П. Колмакова, написаний українськими вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радянська криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів» за редакцією В.К. Лисиченка.

За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів і юридичних факультетів був підготовлений у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією В.Ю. Шепітька. У 2001 р. цим самим колективом авторів здійснюється видання повного курсу криміналістики.

На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України (з 1997 р.); Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (з 1995 р.); Харківському центрі вивчення організованої злочинності (з 1998 р.), а також у науково-дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України; Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).

На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори: Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрНУ); А.Ф. Волобуєв, В.Г. Гончаренко (академік АПрНУ), В.А. Журавель, А.В. Іщенко, О.А. Кириченко, Н.І. Клименко, В.О. Коновалова (академік АПрНУ), В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Г.А. Матусовський, І.В. Постіка, М.В. Салтєвський, М.Я. Сегай (академік АПрНУ), В.Ю. Шепітько (член-кореспондент АПрНУ).

Лише за останні роки в Україні захищено ряд докторських дисертацій: В.Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування слідчого» (1993); Н.І. Клименко «Криміналістичні знання: природа, структура, оптимізація використання» (1993); Т.В. Варфоломеєва «Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994); В.Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів в криміналістиці» (1996); В.С. Кузьмічов «Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення» (1996); О.А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996); Ю.П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів» (1997); В.А. Журавель «Теорія та методологія криміналістичного прогнозування» (2000).

Експертні та криміналістичні установи в Україні

У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них (хоча Київський інститут і Одеська лабораторія були організовані ще в 1914 р.). Ці установи були створені з метою провадження різних науково-технічних досліджень за судовими справами. Київський кабінет очолював С.М. Потапов, а згодом В.І. Фаворський. Першим директором обласного кабінету в Харкові був талановитий судовий медик і криміналіст М.С. Бокаріус, а після смерті цей заклад очолив його син М.М. Бокаріус. Для виконання поставлених завдань у складі кабінетів було передбачено створення чотирьох секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) судово-фотографічних досліджень; 3) судово-медичних макро- і мікроскопічних досліджень; 4) ідентифікації особи.

У 1925 р. кабінети були перейменовані на інститути науково-судової експертизи. На той час в інститутах діяли шість секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) біологічних досліджень; 3) фотографічних досліджень; 4) ідентифікації особи; 5) судово-медичних досліджень; 6) кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.

У 1926--1927 рр. опубліковано три книги журналу «Архів кримінології та судової медицини», відповідальним редактором якого був директор Харківського інституту М.С. Бокаріус. У 1931 р. видавався журнал «Питання криміналістики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було видано спільний збірник Українського інституту судової політики і Харківського інституту судової експертизи «Питання кримінального процесу та техніка розслідування злочинів». У 1937 р. було надруковано збірник трьох українських інститутів науково-судової експертизи (Київського, Харківського та Одеського) «Криміналістика і науково-судова експертиза». Починаючи з 1964 р. в Україні виходить міжвідомчий збірник наукових і науково-методичних праць «Криміналістика і судова експертиза».

У роки Великої Вітчизняної війни експертну діяльність проводили в основному науково-технічні відділи (НТВ) органів міліції. Київський, Харківський та Одеський науково-дослідні інститути судових експертиз відновили свою експертну і наукову діяльність у 1943--1944 рр.

З 1946 р. директором Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз (НДІСЕ) був призначений В.П. Колмаков, який успішно керував інститутом протягом 20 років.

На сьогодні в Україні створені і функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції України: в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, а також філії в Севастополі, Полтаві, Черкасах, Тернополі, Луганську, Миколаєві, Чернігові, Вінниці. Інститутами здійснюється науково-дослідницька та науково-методична робота. Колективи інститутів запропонували ряд нових експертних методик та методів дослідження. Експертами захищені кандидатські та докторські дисертації.

Зараз НДІСЕ Міністерства юстиції України мають такі лабораторії: судово-почеркознавчих і комп'ютерних досліджень, судово-трасологічних, судово-балістичних, вибухотехнічних, судово-біологічних, судово-автотехнічних, судових будівельних та пожежних, судово-товарознавчих, судово-фізичних і хімічних досліджень.

В Україні функціонує система експертних криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ. Перший кабінет науково-судової експертизи почав працювати у 1919 р. при Центральному управлінні карного розшуку Росії. У 1921 р. кабінет був реорганізований у науково-технічний підвідділ при карному розшуку НКВС, а у 1922 р. -- в науково-технічний відділ. З 1936 р. аналогічні науково-технічні підрозділи були створені в міліції на всій території СРСР, а впродовж свого існування змінювали назви на експертно-криміналістичні управління і експертно-криміналістичні відділи.

Окрім експертних установ Міністерства юстиції України, судово-експертні та криміналістичні дослідження в Україні на теперішній час провадять експертно-криміналістичні служби МВС України (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Експерти центрів проводять різні види експертиз і досліджень, беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти. В експертно-криміналістичних підрозділах проводяться: 1) криміналістичні експертизи (дактилоскопічні, трасологічні, холодної зброї, почеркознавчі та ін.); 2) спеціальні експертизи (наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, харчових продуктів, волокон та волокнистих матеріалів, нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів, скла і кераміки, вибухових речовин, обставин і механізму пожеж тощо).