Співвідношення соціальної держави та інформаційного суспільства в контексті вимірів свободи, права і власност

Вступ

В роботі проаналізовані цивілізаційні аспекти взаємовпливу соціальної держави та інформаційного суспільства. Основним результатом дослідження є світоглядне осмислення загальної європейської тенденції синтезу інноваційних підходів з традиціями держави добробуту. В сучасних умовах перетину теоретичної рефлексії та соціально-історичної практики пропонується пріоритетний для Європи та України напрямок розвитку: вдосконалення інституту держави через зміцнення його впливу у сфері дотримання суспільної свободи, права та раціонального використання власності

Проблема співвідношення європейської версії інформаційного суспільства та соціальної держави в останні два десятиліття ХХ століття набула особливої актуальності. Йдеться про загальну європейську тенденцію становлення інформаційного суспільства, пов'язану з тим, що в процесі переходу від індустріального до інформаційного суспільства ставиться під сумнів весь попередній звичний спосіб буття, відбувається трансформація культури та певною мірою втрачаються попередні форми ідентичності. Соціальні трансформації, які мали місце у 80-90-х роках, супроводжувались новими формами розвитку капіталу, який стає географічно мобільним, гнучким у своїй поведінці на ринку праці. Економічні практики сучасного світу поступово почали переходити через контрольовані кордони європейських націй-держав. У політичній сфері глобальні зміни супроводжувались кризою електоральних інститутів і зростанням публічної та неінституціональної активності громадян. Системна криза європейського інституту держави загального добробуту (welfare state) в 90-х роках обумовлювалась пошуками нових демократичних форм соціальності і спробою повернення до філософії суб'єкта в інтерпретації раннього модерну. Йдеться про те, що на межі 80-90-х, як і колись наприкінці 60-х років, посилилось суспільне намагання звільнити суб'єкта від системи заскорузлих практик організованого модерну, в межах яких індивідам задля загального блага належало відмовитися від значної частини особистої та громадянської свободи, виконувати підзвітну роль пасивного виконавця, клієнта бюрократії соціальної держави. У контексті переосмислення класичних параметрів соціальної держави та їх суспільної критики для європейської еліти та широкої громадськості стає все більш зрозумілим недоцільність втілення в сучасних умовах не тільки адміністративних практик бюрократичної держави, але й класичних ліберальних ідей з їх базовою суперечністю між принциповою універсальністю ліберальної ідеології та перманентною виключеністю з практичного життя значної частини населення, передусім жінок та представників робітничого класу. Саме тому, уникаючи проблем раннього лібералізму, сучасне громадянське суспільство в європейських країнах, через розгалужену мережу автономних асоціацій, намагається залучити широке коло осіб до різноманітних форм публічності, створюючи цивілізований простір солідарності та суспільної участі широких верств населення.

Різноманітні європейські спільноти, особливо в контексті революцій у Східній Європі, все більше акцентують увагу на засадничих принципах громадянського суспільства - справедливості, солідарності, колективній відповідальності, які стали справжньою основою європейської комунікативної свободи. Ці принципи суперечать тоталітарним формам суспільної ієрархії та примусу. Гуманістичні імперативи відкидають усі форми вертикальної підлеглості, надаючи можливості для утвердження центральної особи в новому інформаційному суспільстві - вільного від адміністративного тиску професіонала. Він надає соціальні послуги - медичне обслуговування, освіту, відпочинок, а також забезпечує соціально-культурні потреби, які важливі для суспільства. Класи та групи поступаються місцем індивіду, як власнику та користувачу знання. Утверджується новий спосіб організації суспільства, який намагається поєднати технологічні інновації та економічний динамізм сучасної доби зі здобутками європейської традиції держави добробуту та збереженням національної ідентичності кожного народу.

У західній теоретичній рефлексії існує досить розлога традиція дослідження різноманітних вимірів соціальної держави. Висвітленню цієї проблеми присвячені наукові праці багатьох іноземних дослідників. Проте переважна більшість з них осмислює історичні, політичні та соціологічні виміри соціальної держави. Соціально-філософський вимір, що пов'язаний з аналізом взаємовпливу соціальної держави та інформаційного суспільства у контексті вимірів свободи, права та власності, висвітлений значно вужче. Серед дослідників цього аспекту варто виділити Еспінга-Андерсона, М.Полана, С.Вейса, М.Кастельса, П.Химанен, П.Пірсона, Д.Келлі. В Україні дослідження цієї проблематики тільки починається. Можемо відзначити лише розвідки Т.Ящук та А.Карася, які не можуть бути достатніми, зважуючи на важливість даної проблеми.

Мета пропонованої роботі полягає в тому, щоб за допомогою філософських засобів простежити співвідношення соціальної держави та інформаційного суспільства. Важливо також у теоретичному і практичному ракурсі дослідити виміри свободи у сучасній соціальній державі та інформаційному суспільстві в європейському контексті дотримання (Human Rights) та прав власності. Отже, об'єктом розгляду є процес сучасного розвитку європейської соціальної держави у ракурсі органічного взаємозв'язку з європейськими вимірами інформаційного суспільства, громадянськими та соціальними свободами.

Сучасні виміри (Welfare state) (в українській літературі частіше вживається поняття "соціальна держава") залишаються недостатньо дослідженими. До того ж існують певні сучасні стереотипи щодо наявності суцільної кризи цього інституту та його нездатності адаптуватись до сучасних вимог глобалізації та постіндустріального розвитку. Така критика має місце не тільки з боку адептів ліберального табору, але й з боку сучасних соціал-демократів та прибічників комунітаризму. Мова йде про ґрунтовну критику соціальної держави з боку широкого кола інтелектуалів від Р. Дворкина і М. Ноціка до Ю. Габермаса, М. Сандела та Дж. Макліна. Фокус критики відомих інтелектуалів націлений передусім на неможливості вирішити проблеми економічного зростання за допомогою охорони державою кейнсіанської системи регулювання від імперативів світового ринку та інвестиційної політики підприємств, які працюють на світовому рівні. Інший аспект критики європейських інтелектуалів зачіпає суто філософський вимір обмеження соціальною державою свободи репрезентантів громадянського суспільства. На їх переконання, влада намагається не тільки вирішувати економічні проблеми суспільства шляхом безпосередньої інтервенції, але й під приводом поліпшення умов життя трудящих збіднює життєвий світ пересічних громадян - перетворюючи їх на підлеглих бюрократії держави добробуту. Така критика має свої підстави передусім через практичну суперечність у самому класичному проекті соціальної держави, між гуманістичною метою, а саме покращання соціального добробуту середнього класу та найбідніших, і неоднозначними засобами її реалізації, між теоретичним концептом та його практичним втіленням. Шляхетні теоретичні ідеї створення егалітарно структурованих життєвих форм та вимірів соціальної справедливості, які в ідеалі мають зберегти простір для індивідуальної самореалізації та спонтанності, на практиці часто-густо набували характеру адміністративного примусу та тиску. У цьому контексті викривленої адміністративної соціальності серед широкої громадськості посилюється неприйняття усіх форм обмеження свободи. Французькі інтелектуали та філософи М.Фуко, П.Рікер, А.Глюксман, представники Старого та Нового Світу наголошували на небезпеці адміністративних впливів і практики втручання влади в найдрібніші механізми людського буття. На їх переконання, за таких умов під загрозою опиняються базові цінності європейської цивілізації - цінності свободи та інтерсуб'єктивної комунікації. "Юридичні рішення, поліцейські заходи, педагогічні рекомендації, інтернування, дисциплінування, контроль та різноманітні форми тілесного та інтелектуального примусу є прикладами вторгнення бюрократичної соціальної держави, яка усупереч вимірам свободи намагається організувати примусові форми соціальності"[1, c.238]. Патрональний підхід передбачає підпорядкування державі не лише окремої особи, але й суспільного тіла "певної популяції" в цілому. Таким чином, у 70-90-і роки маємо позицію інтелектуальної еліти різного ідеологічного спрямування, згідно з якою соціальна держава трактується як інститут, що свідомо та цілеспрямовано руйнує міжособову та соціальну комунікацію - звужує можливості громадянського суспільства. Антитезою такої позиції може бути позиція прихильників збереження держави добробуту і доцільності модернізації цього інституту, необхідності його адаптації до сучасних вимог глобалізації. Мова йде передусім про представників континентальної та скандинавської традиції, найбільш яскравими представниками якої є Г.Еспінг-Андерсон, К. М Маєр-Абіх, Г.Й.Фогель, Ф.Розенваллон, П. Пірсон, П.Хіманен. Не заперечуючи кризових явищ у практиці існування соціальної держави, представники цього напрямку виходять з гегелівської позиції, згідно з якою інститут держави вписується в контекст європейської раціональності і може надати особі найкращі можливості для творчої реалізації. "Розумне призначення людини, - пише Г.В.Ф.Гегель, - жити в державі, а якщо держави ще не існує, то наявна вимога розуму, аби її було створено" [2, с.234]. Соціальна держава в такому контексті на засадах розуму має поєднати суспільну та індивідуальну свободу з гідним життям людей та дотриманням їх людських прав. У відповідності з гегелівською традицією держава є найвищим здійсненням абсолютного духу і має органічно поєднувати особливе, індивідуальне та універсальне (загальне). Вона має бути синтезом універсального як цілого, особливого як сфери індивідуальних потреб та індивідуального як суб'єкта громадянського суспільства. За Гегелем, соціальна єдність різних структур полягає у соціальній взаємодії. У цьому контексті сучасні прибічники соціальної держави наголошують не тільки на доцільності збереження сильної держави, але й сумісності цього інституту з вимірами свободи. Значна частина європейських інтелектуалів сучасності, віддзеркалюючи думку широких верств населення, від лідерів профспілкового руху до керівників найпотужніших європейських корпорацій, все частіше наголошує на необхідності державного втручання в суспільне життя. Державне втручання, за їх переконанням, хоч і обмежує свободу певних осіб, але й захищає її для більшості. Квінтесенцією такої позиції є думка німецького науковця В.Когі, який, віддзеркалюючи класичну позицію прибічників соціальної держави, зауважує, що "демократія тільки зміцнюється, коли існує обмеження на деякі різновиди економічної свободи" [3, с.45]. За його переконанням, міцна влада та важливість інституту держави і в сучасних умовах залишаються незаперечними. Відповідно, квінтесенція такої позиції полягає в наступному: там, де зберігається держава добробуту, забезпечується людська гідність і дотримуються цивілізаційні та соціальні стандарти життя особи, її право на власність. Саме держава надає інституту власності легітимність та визнання. І хоча інститут власності в сучасному європейському суспільстві є розвинутим, потреби глобалізації вимагають від соціальної держави проведення правових реформ, які повинні зосереджуватись на створенні та втіленні важливих та ефективних правил контрактних відносин між владою, бізнесом та профспілковим рухом. Провідні експерти світового банку звертають увагу на важливість законодавчої діяльності соціальної правової держави як основного фактора цивілізованого існування вільного ринку. Роль держави як законодавця та гаранта правопорядку, за їх переконанням, є життєво необхідною для продовження інформаційного економічного розвитку та управління глобальним інформаційним суспільством. Про це свідчить і історична практика, яка переконливо доводить небезпеку ринкового фундаменталізму, правового нігілізму, які є притаманними для сучасної України, але згубність яких для суспільства вже усвідомлена в розвинутих європейських країнах. Тому вельми важливим для сучасних європейських країн є утвердження ролі держави як гаранта законодавчої інфраструктури, що підтримує ринкову діяльність. Глобальна ринкова економіка потребує міцної юридичної підтримки як для того, щоб існувати в межах окремої держави, так і для безпечного функціонування власності на міжнародному рівні. Маємо усвідомлювати, що ринок історично утверджується як цивілізаційний феномен, який забезпечується законодавчо потужним правовим підґрунтям і протистоїть дикунському природному ринку, типовому для пострадянських країн. Тому соціальна держава має відігравати важливу роль у прийнятті та вдосконаленні юридичної основи, від якої залежить розвиток інформаційного суспільства та сталої цивілізованої ринкової економіки з її безумовним дотриманням права власності. Держава за допомогою правових інструментаріїв не тільки захищає інтелектуальну власність громадян, але й "надає урядові інвестиції в розвиток електронних мереж та біотехнологій" [4, с.27]. Американець шведського походження Еспінг-Андерсон переконаний, що "однією з причин, через яку інформаційна революція не змінила світ політичних відносин, є те, що інформація поширюється не в вакуумі, а в політичному просторі, який уже зайнято державою" [5, с.56].

Державні закони відіграють вагому роль у структуруванні та окресленні соціальних відносин. Узаконюючи певні соціальні практики та відкидаючи інші, держава практично у всіх розвинутих європейських країнах впливає на результати соціального життя людей та разом з тим залучає правові аргументи опору тим практикам, які не відповідають нормам права та моралі. У ракурсі європейської традиції "закон є топографією моральності, мапою соціального світу, він встановлює його оптимальні контури і, що не менш важливо, придушує або, в кращому разі, витісняє інші способи бачення та існування в цьому світі" [6, с.33]. Такий підхід наголошує на моралі як внутрішньому вимірі свободи, а праві як зовнішньому. Обидва параметри є важливими для сучасного глобалізованого світу. Без них не може існувати і інформаційне суспільство. Воно здійснює зворотний вплив на соціальну державу, намагаючись пристосувати її до вимог глобалізації. .Передусім ідеться про необхідність поліпшення законодавчої бази, поширення інтеграції національних економік в глобальну економічну систему, забезпеченні комплексного взаємозв'язку між інститутом національної держави та європейською мережевою державою, підвищення рівня освіти, лібералізацію економіки.

Очевидно, що інформаційне суспільство в європейських країнах вимагає від соціальної держави оновлення базових законів, пов'язаних з приватною та інтелектуальною власністю. Воно сприяє поширенню інтелектуальної власності на сфери, які раніше були недосяжними для перетворення на власність. Разом з тим держава, забезпечуючи законами інформаційне суспільство, сприяє не тільки освоєнню нових ринків, але й дотриманню права справедливості щодо найбільш зубожілої частини населення. Попри поширення в останні роки ліберальних форм ринкових відносин європейська практика дозволяє, зокрема, експерту Світового банку Річарду Поснеру справедливо стверджувати, що "суспільство не позбулося впливу держави, а радше держава лишилась як завжди фундаментальною частиною самого процесу поширення капіталізму у наш час" [7, с.43]. Без правової соціальної держави економічні відносини європейського суспільства не набули б сучасного цивілізаційного вигляду. Діяльність сучасної розвинутої європейської держави ґрунтується на потрійній юридичній базі: вона є демократичною, здатною до цивілізованого перерозподілу, а також інститутом, який сприймається громадянським суспільством як захисник його інтересів. Найбільш успішною версією соціальної держави є скандинавська. Вона, забезпечуючи виміри стабільності та соціальної справедливості, надаючи бізнесовій діяльності прогнозоване середовище та стабільне правове підґрунтя, сприяє поширенню в північноєвропейських країнах сильного відчуття ідентичності, належності до громади, спільної історичної пам'яті, соціальної та етнічної однорідності. Держава стає умовою визначення способу життя індивіда та знаходження його національної та соціальної автентичності. Вона сприяє втіленню гармонійного соціального ладу згідно з вимірами раціональності і передбачає відносну автономність громадянського суспільства.

Саме така соціальна держава є суттєвою характеристикою північноєвропейської моделі розвитку. Саме ця модель побудована на гармонійній єдності соціалістичного та капіталістичного способів виробництва в організації суспільного життя. Вона протягом тривалого часу продовжує зберігати відносно егалітарне суспільство, репрезентанти якого мають не тільки відносно подібний рівень життя, але й передусім рівність можливостей, рівність життєвих шансів на отримання гідного життя. Маємо в Скандинавії ідеальну модель співіснування державної влади, профспілкового руху та громадянського суспільства, які забезпечують стабільне функціонування соціальної держави добробуту (welfare state), підтримують її життєстійкість. Широкі верстви населення Північної Європи зберігають стійку прихильність принципам соціальної справедливості навіть попри те, що втілення цих ідей об'єктивно призводить до високого рівня податкового навантаження на особисті прибутки громадян. Дерегулювання та реформа пенсійної системи, які почалися практично у всіх країнах Європи у 1980-90-х роках, не призвели до применшення ролі держави добробуту. Понад те, в останні роки держава все активніше сприяє розвитку університетської освіти, яка відіграє провідну роль в інноваціях. Підтримка державою добробуту університетських студентів має на меті не тільки створення відкритих можливостей для нових технологій, але передусім закладає підґрунтя для появи "модульної людини" суб'єкта громадянського суспільства. Нова людина, що діє в умовах співіснування соціальної держави та постіндустріального суспільства в розвинутих європейських країнах, все більше намагається поєднувати стару протестантську етику праці, яка вчила обов'язку, аскетизму, відповідальності, з етикою інформативної творчості, прагненням до інновацій та глобального мислення. В межах нової парадигми певною мірою ставиться під сумнів стрижнева максима кантіанської традиції - поняття суб'єкта. Зважуючи на актуальність для сучасної доби гайдегірівської спадщини та інших світоглядних пошуків, теоретиками та певною мірою практиками все більше усвідомлюється, що має місце перехід від поняття свідомості до поняття людського існування. Згідно з цією традицією людина, передусім є Dasein (тут буттям, відкритістю можливості буття), а не свідомим буттям. Людина проектує себе як у відповідності до загального, так і в ракурсі історичного контексту. В останні роки соціал-демократично налаштовані інтелектуали все більше звертають увагу на незакінченість проекту соціальної держави та її потенційній здатності надати нові можливості творчого розвитку для громадянина і особи.

Аналізуючи взаємини між державою та громадянським суспільством, варто зазначити, що політична легітимність соціальної держави та її здатність до змін тримається на наданні найширших прав громадянському суспільству. Саме в межах європейської держави добробуту, попри різноманітну критику, існує і продовжує вдосконалюватись громадянське суспільство, у якому різні і часто-густо несумісні концепції загального блага та суспільного розвитку існують безконфліктно, доповнюючи одна одну. Громадянське суспільство в європейських країнах не тільки само існує в межах закону, але й вимагає від уряду та усіх державних інституцій дотримуватись вимірів права. У всіх розвинутих європейських державах переважна більшість різновидів соціальної та політичної активності здійснюється автономними громадянськими інститутами, які є захищеними законодавчо та незалежними від уряду. Можемо констатувати, що історична практика провідних країн Європи доводить сумісність поєднання цивілізованого європейського інституту соціальної держави з його сильною соціал-демократичною складовою та громадянського суспільства з його вимірами індивідуального і особливого. Окрім цього, сучасна соціальна держава продовжує зберігати та вдосконалювати один з базових механізмів громадянського суспільства - інститут приватної власності. Йдеться хоча і про збереження, але й про певну еволюцію сучасних уявлень про власність. Соціальна держава поступово розширює простір для свободи в інший спосіб, ніж за доби лібералізму, шляхом захисту гарантії власності для всіх працюючих громадян. Як відомо, таке розуміння поняття власності увійшло в європейську практику ще в 40-х роках, коли рішення імперського Верховного суду в Німеччини, а потім інституцій інших розвинутих європейських країн гарантували пенсійне забезпечення представників робітничих професій. Поступово всі працюючі особи набули соціального забезпечення, яке водночас було гарантією захисту власності. Сучасне розуміння власності в європейському вимірі вимагає від кожного громадянина самовідповідальний спосіб життя, а від держави - стеження за використанням власності на користь суспільної справедливості та загального блага. Таким чином, попри часті декларації щодо занепаду держави в постіндустріальному інформаційному суспільстві, її роль залишається вагомою. Уряди європейських держав відіграють принципову роль у пристосуванні суспільства до нових вимог інформаційної епохи. Йдеться про системні реформи, які, сприяючи економічному розвиткові, етиці праці, зменшують соціальні нерівності в суспільстві, забезпечуючи громадянам європейських держав певні цивілізаційні гарантії. Саме соціальна держава в європейських країнах досягла в останні роки значних успіхів у сфері дотримання прав меншин та індивідів шляхом вдосконалення законодавства стосовно підтримання таких прав. Вона залишається єдиним правовим захисником приватного життя та прав власності.

Сучасна модель європейської соціальної держави намагається синтезувати тою чи іншою мірою усі свої цивілізаційні форми, а саме: первинну соціальну державу, державу соціальних послуг, державу загального добробуту та ліберальну соціальну державу з вимірами демократії, свободи та розвитком нових технологічних і правових можливостей для інформаційного суспільства. З іншого боку, саме інформаційне суспільство вимагає від держави зміни акцентів у правовій та економічній сферах, намагаючись примусити державу обслуговувати свої інтереси, які іноді можуть зачіпати свободу і гідність певних суспільних груп та окремих громадян. Завданням держави залишається вдале поєднання збереження демократичних європейських традицій демократії, громадянського суспільства з національною спадщиною, як це вдало ілюструють скандинавські країни, та вимогами глобалізаційного розвитку. Саме за таких умов соціальна держава не тільки збережеться, але й може забезпечити нові можливості для реалізації особистості, подальшого вдалого співіснування держави і громадянського суспільства.

Для сучасної України досвід цивілізованого діалогу соціальної держави та громадянського суспільства є вельми актуальним, зважуючи на хитання та суспільну невизначеність останнього десятиліття. Важливим видається поєднати демократичний інституційний досвід та європейську спадщину з потребою інтегрувати Україну в сучасну глобальну економічну систему. Творче запозичення європейських цінностей дозволить не тільки сприяти реформам у сфері права, освіти, охорони здоров'я та соціальних послуг, але й сприяти загальному добру (common good), публічному, спільному благу всіх громадян, які є суб'єктами права. Вдале використання європейського інституту добробуту може сприяти усвідомленню необхідності поєднання свободи і рівності прав, справедливості та особистої вигоди, права і моралі, приватної власності та соціальної відповідальності за її використання. Йдеться передусім про необхідність створення в українському суспільстві відповідальності держави не тільки за забезпечення примарної стабільності, але й за гідний рівень освіти, адаптований до вимог інформаційного суспільства, правову реформу, применшення соціальної нерівності, соціальний захист найбільш злиденних верств населення, забезпечення професійної зайнятості, наданні соціальних послуг. Саме створення європейського аналогу соціальної держави в Україні має сприяти формуванню вільної особистості та зміцненню суспільних зобов'язань з боку громадянського суспільства за розвиток інноваційних суспільних стратегій, здатних забезпечити високий рівень життя та суспільну свободу, виміри європейської національної та регіональної ідентичності. Сучасна аморфна незбалансована патернально-бюрократична українська держава з дикунськими кланами періоду початкового накопичення капіталу, орієнтованими на необмежений прибуток, у ХХІ столітті виглядає анахронічною, приреченою на подальшу цивілізаційну деградацію, нездатною вирішити жодної суспільної проблеми. Лише комплексні реформи державних інституцій на тлі загальних процесів модернізації можуть сприяти поступовій інкорпорації України в європейський ціннісний простір, у світ нових інформаційних технологій, ефективно працюючих державних інститутів, контролюючого владу громадянського суспільства.

Висновки

Як бачимо, попри значну критику інституту соціальної держави з боку інтелектуалів, політиків, науковців він залишається вельми важливим в умовах нової постіндустріальної європейської сучасності. Сучасні європейські версії соціальної держави під впливом суспільної критики змінюються та еволюціонують від бюрократичної державної інтервенції в економіку та соціальну сферу до нової моделі співпраці з інформаційним суспільством. Ідеться про ініційовані державою комплексні реформи, які мають на меті адаптувати суспільства європейських країн до викликів глобалізації - нових інноваційних форм розвитку. Попри різноманітні думки щодо зменшення ролі держави на сучасному етапі, видається, що її роль не тільки не послаблюється, але стає ще вагомішою. На сучасному етапі вона не тільки опікується долею найбільш злиденних верств населення, але й виконує функції дотримання свободи, демократії, прав меншин та забезпечує інформаційне суспільство новими правовими можливостями щодо корпоративних та індивідуальних прав власності. Очевидно, що для сучасної України, яка втомилася від невизначеності та стагнації, європейський цивілізаційний досвід поєднання соціальної держави з вимогами інформаційного суспільства є вкрай необхідним. Він міг би сприяти обранню сталого демократичного напрямку європейських соціокультурних пріоритетів та цінностей, які поки що залишаються відсутніми.

Література

1. Фуко М.Істория сексуальності. Плекання себе. - Харків, 2000.

2. Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права або природне право і державознавство. - К.: Юніверс, 2000.

3. Kohi P.Technology assessment. Hеlsinki.Sitra.,1999.

4. Мей К. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд. К.: К.І.С., 2002.

5. Esping-Anderson G. New welfare state. Washington. 2001.

6. Gould A.. Developments in Swedish Social policy. Loughborough Universit. 2003.

7. Stewem L. Hackers: Heroes of the computers revolution. New York: Delta, 1998.