Функції мови

Українська мова є державною мовою України. Як навчальний предмет мова виконує ряд важливих освітніх функцій. Зокрема, вона є об'єктом пізнання. Але, найголовніше, мова є засобом людського спілкування, пізнання, а також самовираження особистості. Мислеформулююча функція рідної мови сприяє розвитку інтелекту.

Через мову студенти засвоюють моральні поняття, ідеї, ідеали, виробляють власні переконання, ціннісні орієнтири. Рідна мова формує почуття прекрасного, робить естетичне почуття тоншим, чутливішим. Українська мова і література впливають на формування націоцентричного світогляду особистості за допомогою пізнання світу, а також - культурного та історичного минулого рідного народу.

Мета і завдання дисципліни: формування системи знань із специфіки української мови, української літератури як основи націоцентричного світогляду особистості, високого рівня мовної компетентності у професійній і науковій сферах комунікації; підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівня особистості.

1. Мета і завдання

Завдання: вивчення теоретичних засад нормативності мови, орфографії, лексичного складу, окремих розділів фразеології, морфології, пунктуації та синтаксису; вироблення навичок правильного використання різностильових мовних засобів залежно від сфери і мети спілкування; вироблення усного й писемного фахового мовлення; логічного висловлювання думки; формування мовної компетенції, що інтегрує національний і культурний компетенти.

Рекомендації щодо застосування теоретичних знань: студенти працюють зі словниками (фразеологічним, етимологічним, орфографічним, літературознавчим); роздатковим матеріалом є журнальні і газетні публікації, в яких виражена мова художніх та інших різностильових текстів.

2. Мова і свідомість особистості

Рідна мова - це найособистіша й найглибша сфера обстоювання свого «я», своєї особистої та національної гідності. Річ і в об'єктивній природності, необхідності, доцільності рідних мов та мовного розмаїття в багатонаціональному світі, річ в об'єктивній цінності їх для картини світу, річ у тому, що з умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну зі сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим. Сьогодні на мову треба дивитися з погляду зафіксованих у них багатств національної духовності та культури.

Археологія досліджує історію за матеріальними пам'ятками, збереженими в землі чи у воді. Розкопуються стародавні поховання, житла. Однак археологічні пам'ятки, даючи велику інформацію про народ, який ними користувався, нічого не говорять про етнічну приналежність цього народу, про його мову. Археологічні факти «озвучуються» і стають повноцінними історичними свідченнями лише тією мірою, у якій їх вдається поєднати із свідченнями мовознавства.

Етнографія вивчає побут, культуру різних народів - різних етносів. А найважливішою ознакою етносу є мова. Дуже вагомим для етнографії є вивчення способів іменування людей, позначення специфічних реалій (наприклад, слова чурек, лаваш, коровай). У дослідженні цих шарів лексики етнографія та лінгвістика співробітничають і дуже допомагають одна одній.

Соціологія є наукою про закономірності розвитку суспільства, загальних та часткових соціальних систем. І соціальна диференціація, соціальне групування людей помітно відбивається в мові. На стику етнографії та соціології з мовознавством нині розвинулися нові напрями мовознавства - етнолінгвістика й соціолінгвістика.

Будучи виразником думки, мова стає об'єктом спільних досліджень лінгвістів та представників наук про закони мислення і психіки людини - логіки, філософії (світогляд, свідомість, ідеали, ціннісні орієнтації, пізнання світу і людини в ньому тощо), психології. Взаємодія мовознавства й психології стала в другій половині XX ст. настільки міцною, що породила новий науковий напрям - психолінгвістику. Саме в проблемі «мова і мислення» мовознавство, мабуть, найтісніше зв'язується з філософією. Мовні процеси вивчає комунікативна філософія. Одначе філософія - наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення - пронизує все мовознавство.

Мова є важливим компонентом і водночас однією з форм національної культури, формою, будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Тому мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни становлять комплексну, двоєдину науку про слово і словесне мистецтво - філологію. Назва «філологія» походить від гр. філол - «люблю», і її утворили ще стародавні греки, які вживали слова філологія - «любов до вчених занять» і філолог - «той, хто любить науки».

Ділянкою спільних інтересів для мовознавців та представників інших наук (географії, етнографії, історії, астрономії та ін.) є ономастика. А в галузі термінології мовознавство пов'язується з усіма без винятку науками, бо всі науки мають свою термінологію і вона всюди потребує лінгвістичного упорядкування.

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах. Тобто, культура мови пов'язана безпосередньо із філософією, яка вивчає світогляд, свідомість особистості, пов'язана з психологією, із соціологією - вироблення зразків мовної поведінки, а також формування мовної свідомості. Іноді доводиться чути типову формулу: «Яка різниця, як говориш?». Таке формулювання вислову є хибним, бо людина, яка недбало ставиться до своєї мови, позбавлена й почуття власної гідності. Отже, ставлення до культури мови особистості (індивідуума), а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури - або її пасивний, споживацький, або творчий характер.

Проголошуючи думку «культура мови - загальна культура людини», маємо дбати про такі моральні, етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національної самосвідомості, що стають реальністю тільки при активному ставленні до слова, коли існує постійна потреба шліфувати свою мову, володіти словом як засобом вираження думки. В цьому і полягає основна формула: мова і свідомість особистості.

3. Мова як суспільне явище

Мова становить собою певне явище, а всі явища діляться на дві групи - природні й суспільні. До якої ж групи слід віднести мову? Певна річ, мова належить до суспільних явищ, суспільних властивостей людини. Щоб довести цю тезу, доцільно розглянути аргументи, які нібито промовляють за те, що мова є природним явищем. Кажуть, що мова властива не тільки людям, а й тваринам, а тварини суспільства не складають. Проте ніякої мови у тварин немає. Тварини можуть використовувати звукові сигнали для повідомлення. Скажімо, курка одними звуками кличе курчат, зовсім іншими - повідомляє про знесене яйце, третіми - виражає свій переляк. Однак такі сигнали не слова, а біологічні рефлекторні явища.

Оцінка «гарна мова» завжди є субєктивною, але в суспільстві виробляються і об'єктивні критерії літературної зразкової норми. Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє мовлення в постійному протиборстві та взаємодії усних і писемних стилів. Мовою користується весь народ - вона є, таким чином, суспільною, загальнонародною, себто - спільним надбанням народу.

Суспільна сутність мови найкраще пояснюється тим, що вона невідривно пов'язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може. У кожному суспільстві, у кожній країні мова виконує суспільну функцію. Такою функцією й наділена українська мова статтею 10 Конституції України. Мова є засобом спілкування людей.

4. Мова і мислення. Функції мови

Мову і мислення найкраще можна простежити тоді, скажімо, коли письменник, сівши за письмовий стіл, обдумує сюжетну канву літературного твору. Художній стиль багатий на рухливу лексику, до якої належать й неологізми. Авторські неологізми якраз і народжуються шляхом творчого мислення.

До появи словотвірного неологізму спричиняється виникнення суспільно важливого поняття, яке одночасно усвідомлюють, осмислюють мовці в багатьох зв'язках. Щоб таке лексично оформлене поняття здобулося на позитивну оцінку з погляду культури мови, мають діяти й певні естетичні, психологічні чинники. Так, наприклад, цілком у дусі граматичної системи української мови, яку тонко відчуває поет, утворює не зафіксоване словниками оказіональне дієслово руїнитися (творцем цього неологізму є Борис Тен; псевдонім Миколи Хомичевського). Слово настільки природно зринає в публіцистичному тексті, що новизна його майже непомітна; можна лише відзначити зв'язок між дієсловами з антонімічним, протилежним значенням: «Сюди, «під житомирське небо, де хміль кучерявиться» нині, а тоді руїнилося все: міста, села, земля… я повернувся з Німеччини, з концтабору.!» (Борис Тен. «Жадань і задумів неспокій»). Індивідуальний новотвір вирізняється повнотою передачі значення «повоєнна розруха, спустошення». Дієслово легко утворилося від іменника і лягло в індивідуальну свідомість, а тим самим і в мовну свідомість читача. Чимало оказіоналізмів є і в поетичній мові сучасного письменника М. Федунця.

Оказіоналізми, тобто створені для певного контексту або ситуації нові слова, не потрапляють до словників. Їх іноді називають морфологічними або потенційними словами, наприклад, ниткуються, ніщов'я, бездощів'я, відметровувати тощо.

Але мова без потенційних слів, без індивідуального словотворення справляє враження схеми. Адже ніхто не говорить і не пише тільки за схемою чи за словниковими одиницями, навіть коли словник налічує десятки тисяч слів. У творчої особистості словникове багатство викликає стимул розбудовувати мову. Орієнтиром у такій творчій діяльності виступає і культура мови. Вона дає відчуття граматичної і лексичної системи мови, перевіряє кожний новотвір на тривкість, на його здатність передавати оригінальні повороти думки.

Тепер розглянемо функції мови, насамперед про одну з них - комунікативну. При цьому особливу увагу треба звертати на брак усної мовленнєвої культури: правильна форма звертання, називання прізвища, імені та по батькові, знання правил відмінювання числівників тощо. Якщо помітили, ми більше уваги приділяємо культурі писемної мови, очевидно, тому, що помилка на письмі живучіша і наочніша. І разом з тим нас хвилюють мовні помилки, що звучать сьогодні на радіо, телебаченні, як мовиться, «ріже слух» брак усної мовної культури. Деякі письменники, надмірно захопившись модернізмом, вживають в художньому тексті сленги, ненормативну лексику. Але все це скороминуще, бо такі «витвори» мистецтва народом не сприймаються.

Регулювальну функцію мови іноді кваліфікують як «культуризацію», що веде до знищення народних джерел - діалектів. І разом з тим вона є важливою, бо забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах краси. Про це так писав О. Потебня: «У грамотної людини - дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії, але роздільні… В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але непомітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь-яка не тільки неясність, але помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо» (Потебня О. Естетика і поетика слова. - К., 1985. - С. 171-172). А втім, «чуття користі, міри і краси», як відомо, не вроджується, а виховується. Ми іноді буваємо одностайні в запереченні якихось слів, зворотів, як, скажімо, в наш час багато хто виступає проти англійських запозичень дизайн, котедж, хол, шоу, менеджер, спонсор, а вони, незважаючи на протести, невідворотно пробивають собі шлях через засоби масової інформації, через усне побутове спілкування. Власне, питоме українське слово й запозичене - це постійний конфлікт.

Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги усної і писемної мови. Той, хто вихований на традиціях усного народного мовлення, вбираючи факти писемно-літературної практики, трансформує їх у нових звуках усного мовлення. Такий перехід між двома формами літературної мови свідчить про високий рівень культури мови. Разом з тим в культурі української мови переважає орієнтація на писемні тексти, аргументи в суперечці «чи правильно говоримо» наводяться саме з огляду на писемну практику.

Стилістичні норми усного й писемного мовлення потребують сьогодні додаткового ґрунтовного вивчення. Ми звикли вимірювати освіченість членів суспільства загальною кількістю людей, що мають певну освіту, не замислюючись над тим, як віддзеркалюється в мові людини її освіченість, бо ж мова - це й характер мислення, а отже, й здатність діяти, створювати щось нове.

Неабиякою майстерністю мають володіти перекладачі, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, фразеологічний вислів: На вкус и цвет товарищей нет. В українській мові відповідають іншим експресивним значенням - фразеологізм: Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

При регулювальній функції мови немаловажну роль слід віддати нормуванню. Останнє є колективною оцінкою мовних фактів, на підставі чого кодифікується літературна норма в словниках, граматиках, довідниках. Проте словники не можуть передбачити всіх випадків мовокористування, вони не встигають за постійною динамікою літературної норми. Наприклад, якій формі іменника надати перевагу - речизм чи речовізм? Іменник передає зміст поняття, пов'язаного з речами. Тобто зміст «споживацькі інтереси, захоплення речами, речова філософія» має й передаватися назвою речизм. Відповідна російська назва вещизм. Але паралельно виникає речовізм (щоправда, пишуть і речовизм), очевидно, за аналогією з поширеним словом побутовізм (від побутовий), з яким новотвір перегукується як семантично, так і за словотвірною будовою.

Існує і така функція мови як мислеформулююча, вона пов'язана із свідомістю, мисленням. Ця функція сприяє розвитку інтелекту. Через мову ми засвоюємо моральні поняття і принципи, ідеї, ідеали, ціннісні орієнтації.

Що стосується інформативної функції мови, то вона наближена до комунікативної. Але ж ви скажете, як же тоді передають інформацію глухонімі. Певна річ, мімікою та жестами. Такі засоби називаються паралінгвістикою. Це невербальні засоби передачі інформації. Знизування плечима, що виражає сумнів або незнання, ствердне чи заперечне похитування головою, жест рукою, що означає «ходіть сюди». Міміка проявляється більш спонтанно й розлито, але загалом вона досить виразно передає характер і ступінь почуттів людини (зрозуміло, якщо ці почуття спеціально не приховуються). Існують і більш конкретні мімічні «висловлювання», наприклад, мімічний рух відмови, підморгування (має, залежно від ситуації, різні значення) тощо.

Отже, вивчення міміки та жестів як засобу спілкування позначається терміном паралінгвістика, це по-перше. По-друге, до невербальних засобів спілкування належать різні сигнали або системи сигналів технічної природи. Взірцем цього виду засобів спілкування є світлофор з його зеленим, жовтим та червоним вогниками. Засобів цієї групи в наш технічнічний вік є безліч. Приклади окремих комунікативних сигналів: гудок пароплава, сирена швидкої допомоги, зображення виробу, що продається чи виготовляється в даному закладі (нині в цьому випадку на вивісці переважно використовується словесне позначення, але ще за часів О. Блока було інакше, згадаймо: «Чуть золотится крендель булочной…»), емблема. Приклади комунікативних систем: дорожні знаки, залізничні знаки, наукова символіка - математична (з підтипами: арифметична, алгебраїчна, геометрична тощо), хімічна, особлива система знаків математичної логіки. Усі ці засоби спілкування можуть одержати мовну розшифровку. Той же зелений вогник світлофору означає «шлях вільний», а жовтий після зеленого - «будь обережним, зараз шлях закривається». Наукові символи поза графічною мають і звукову форму. Визнаючи безперечний зв'язок цієї групи засобів спілкування з мовою, слід передовсім визнати і невербальність їх. Додамо, що всі ці засоби спілкування (як і неінстинктивні жести та міміка) належать до знаків або знакових систем. І вербальні, і невербальні засоби спілкування тісно пов'язані з культурою мови.