Мовознавство в СРСР (20-40 роки ХХ ст.)

(1864--1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обра-ний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філоло-гію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх па-м'яток вірменської та грузинської літератур. Дослі-джував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу.

Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спо-рідненості цих мов із семітськими, берберськими, баскською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублі-кував своє дослідження «Яфетичні зорі на українсько-му хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити да-ним наукового мовознавства, то Марр «усунув» супе-речність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонував-ши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від нау-кових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняль-но-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали іє-нувахи. 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мо-ву» (після смерті вченого перейменований на Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорга-нізований в Інститут мовознавства АН СРСР).

«Нове вчення про мову» -- це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, Шухардта про схрещування мов, філософів XVII--XVIII ст. про по-ходження мови та майбутню світову мову і марксистсь-кої філософії (положення про революційні стрибки в роз-витку мови і відображення в ній економічного базису).

Основні положення «нового вчення про мову» такі:

1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, літерату-ра тощо), класовий характер;

2) перехід суспільства з однієї формації в іншу су-проводжується переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відо-бражає революційні стрибки в суспільстві;

3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні -- родовій організації суспі-льства, флективні -- класовому суспільству. Флектив-ні мови представляють найвищу стадію в єдиному гло-тогонічному процесі;

розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпа-ки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шля-хом схрещування кількість мов поступово зменшуєть-ся, і за комунізму буде одна мова для всього людства;

методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в ко-жному слові будь-якої мови одного з чотирьох елемен-тів (sal, ber, jon, ros), від яких нібито беруть початок усі мови світу.

Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» на-справді було поворотом до мовознавства XVII-XVIII і по-чатку XIX ст. Тут чітко простежуються спрощений вуль-гарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні зву-кові комплекси дійшли до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служи-ти основою будь-якого етимологічного аналізу, -- це та-ке забуття фактора часу, така втрата історичної перспек-тиви, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами.

Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Од-нак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуа-ції в СРСР, тому її стали поширювати адміністратив-ним шляхом як єдино правильну. З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «но-вого вчення» неможливо застосувати в конкретній до-слідницькій практиці, що викликало критику з боку мис-лячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства.

Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвива-ти мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчен-ня». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.

3. Олександр Матвійович Пєшковський .

1878-- 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання -- 1928, останнє, шосте, -- 1956) виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну те-орію. Новою і продуктивною була його ідея викорис-тання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важ-ливість прикладного мовознавства, основаного на нор-мативній точці зору. На відміну від Соссюра припус-кав можливість свідомого втручання в мову. Оригіна-льність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться на еле-менти. Первинними для свідомості фактами є не най-простіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [...]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність мор-фем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку».

Повчальними й актуальними для українського сьо-годення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьо-му процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру -- Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духовну єдність нації, як солдат на фронті оберігає терито-ріальну єдність її. І наскільки ця охорона ще важливі-ша від військової, ясно з того, що територіальний роз-пад не виключає можливості подальшого злиття, а ду-ховний розпад -- навіки».

4. Лев Володимирович Щерба

(1880--1944) -- видат-ний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Ки-єві, а в 1903 р. -- Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фоно-логічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.

Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Ро-сійські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На від-міну від Бодуена де Куртене фонему визначав не пси-хологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною по-дібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диферен-ціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди одні-єї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфі-кує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конк-ретне, в якому реалізується загальне (фонема).

У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мо-ви. Заперечує формальний підхід до визначення час-тин мови, якого дотримувалася Московська лінгвіс-тична школа: частини мови виділяли за морфологіч-ними ознаками. На його думку, частини мови -- не морфологічні і не синтаксичні класи, але їх не можна також виділяти лише на основі семантичного крите-рію, тобто слід враховувати всі три критерії: семанти-чний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мово-знавстві Щерба виокремлює як частину мови катего-рію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо).

Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихото-мії «мова -- мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність -- мовний матеріал -- мовна система». Мовленнєва діяльність -- це говоріння і слу-хання; мовний матеріал -- «сукупність усього, що гово-рилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система -- слова і граматика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знання певної мови». Мовна система «не наукова аб-стракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивіду-альних мовленнєвих системах, які виникають під впли-вом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матері-алі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи».

Таким чином, за Щербою, мовна система виво-диться лінгвістами з мовного матеріалу. Таке розу-міння системи різко відрізняється від еоссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку люди-ни. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, -- узагальнення фактів мовлення і виведення з них си-стеми мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схема-тизму і формалізації.

Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: «Інтереси ро-зуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих супе-речностей та їх подолання».

У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результа-ти аналізу тексту необхідно перевірити експеримента-льно. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є ви-явом мовної системи, а тому дослідження першої є пі-знанням другої цілком законно і вимагає лише по-правки у вигляді порівняльного дослідження низки та-ких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні ре-зультати: «вони вказують або на неправильність по-стульованого правила, або на необхідність якихось об-межень, або на те, що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».

Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опуб-лікованій уже посмертно (1945). Він розглядає пи-тання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомов-ності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зок-рема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістич-них дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рід-ної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопус-тимим.

Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною грамати-кою, коли йдуть від значення до форми (ставиться за-питання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше ви-користовувати другий.

Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислуха-лися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл -- текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).

5. Євген Дмитрович Поливанов

(1891--1938) -- один із найвидатніших мовознавців 20 -- 30-х років XX ст.^ Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у ра-дянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький уні-верситет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухар-сько-єврейською, дунганською, корейською, мордовсь-кою, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписе-мних народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборо-нено друкувати його праці в Москві та Ленінграді ^J3a його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознав-ства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Ро-сійську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російсь-кої мови» (1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку. _і

Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригі-нальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології^ Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєдну-вався з їх психологічною й антропоцентричною інтер-претацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства.

і Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукоюГ7До проблем соціолінгвіс-тики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціо-лінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, об-ґрунтування мовної політики.

Причини змін у мові Поливанов убачав у «ліні людсь-кій або -- що є те саме -- у прагненні до економії трудо-вої енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема., економічно-політичні змі-ни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого соціального субстра-ту мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.

До чинників мовних змін Поливанов відносив і кон-тактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гіб-ридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження спо-ріднених мовД,

У питанні мовного будівництва Поливанов був при-бічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію.^Вважав, що декре-тами нічого ввести в мову неможливо,.' Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав та-кож і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком свідомо.

Оригінальною є поливанівська класифікація лінг-вістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи:

дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);

дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;

дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог-ностика).

Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі-тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре-ма, історіологом; істориком культури». Слід зауважи-ти, що Поливанов указував на важливість прогностич-ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.

6. Іван Іванович Мещанинов

(1883--1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20--40-х ро-ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та-лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич-ну теорію. За освітою -- юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо-ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933--1937). Перші мовознавчі праці опублі-кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми-ми працями Мещанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо-вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).

У сучасному мовознавчому світі Мещанинов зна-ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь-ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк-туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира-ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.

У пасивному типі мов, до якого належать інкор-поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіан-ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід-ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред-ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди-кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ.

В ергативних мовах, до яких належать іберійсь-ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез-гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й

Америки, речення з перехідними і неперехідними діє-словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід-ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

У номінативних мовах, до яких належать індоєвро-пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номіна-тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід-ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре-дикат -- присудку, а об'єкт -- додатку.

Синтаксична класифікація мов Мещанинова прийня-та світовою лінгвістикою.

Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди-ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мещанинов розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим -- номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен-ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.

У праці «Члени речення і частини мови» Мещани-нов детально проаналізував співвідношення членів ре-чення і частин мови, а також простежив способи вира-ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпо-рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк-ретні системи можуть бути різними в різних мовах.

Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і си-стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні-версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер-сональності тощо). Завдяки своїй універсальності во-ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате-горій) специфіку вираження в кожній із мов. Заслуга Мещанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні-мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража-тися формально й набувати статусу граматичної кате-горії, а в іншій -- лексичними засобами).

Використана література

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. -- М., 1998. -- С 227--265.

2. Л. А. Булаховский и современное языкознание. -- К., 1987.

3. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба -- лингвист-теоретик и педа-гог. -- Л., 1982.