Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.

2. Віктор Володимирович Виноградов

(1895--1969) -- видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма-това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавст-ва, а з 1958 до 1968 р. -- Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального мо-вознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з історії російської літературної мови XVII--XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна» (1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Грама-тичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи фра-зеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про ка-тегорію модальності і модальні слова в російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й лек-сикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про мову художньої літератури» (1959), «Стилі-стика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.

Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу нової дисципліни -- історії росій-ської літературної мови і стилістики як окремої дис-ципліни.

Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив грама-тичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрун-тував тісний зв'язок словотвору з граматикою і лек-сикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи слово-творення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-интаксичний і лексико-семантичний).

Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в окрему дис-ципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспелов так характеризував наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щер-би, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору за-гальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на хвили-ну не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою охоп-лення конкретного мовного матеріалу в стрункій сис-темі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, но-вих методів, нових об'єктів лінгвістичного вивчення».

3. Олександр Іванович Смирницький

(1903--1954) -- мовознавець, який зробив істотний внесок у розв'язан-ня загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він дослі-джував співвідношення мови і мислення, мови і мовлен-ня, об'єктивності існування мови. Його оригінальне вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктив-ність існування мови» (1954). Самобутньою є його тео-рія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою -- сукупність взаємопов'язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компо-нентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлен-ня -- спосіб спілкування, то мова -- засіб спілкуван-ня. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.

Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вважає вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі Смир-ницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.

4. Федот Петрович Філій

(1908--1982) -- дослід-ник історії російської мови, проблем загального мово-знавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознав-ства (1964--1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968--1982). Йому належить майже 300 наукових праць.

У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на необхідності системного підходу до вивчен-ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов'язаних між собою компонентів, а під структурою -- самі зв'язки між компонентами. Систе-ма мови історично є змінною, тому дослідити мову мож-на лише враховуючи її історичний розвиток. Рівнова-га і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має соціолінгвістичне досліджен-ня мови.

Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавст-во розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фак-тах, відношення між словами у них цілком відобража-ють відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку лексичної системи; утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній сис-темі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).

Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу фоне-тичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діа-лектизмів у пам'ятках давньої писемності виділено мов-ні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов'янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської істо-ріографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».

5. Українське мовознавство 20--80-х років XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 -- початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

період (ЗО--40-ві роки). Період наступу на укра-їнізацію і репресивної політики ВКП (б) -- КПРС, ко-ли згорталися теоретичні дослідження і призупинила-ся практична робота;

період (50--60-ті роки). Характеризується намаган-ням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку гра-матичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70--80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].

V перший період було засновано Інститут української наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідження, укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1--3, 1924--1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунського і Г. Сабалдиря в 1920 p., О. Синявського в 1923 p., М. Наконечного в 1928 p.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929--ЗО pp.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI--XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 p., «Нарис історії української мо-ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи-ка» Є. Тимченка в 1927 p.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб-ську мови (помітним явищем не тільки в українсько-му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн-талістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн-ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо-ротьба офіційної комуністичної політики проти україн-ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе-ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су-лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу-вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по-трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед-ніх років. З'являються публікації з критикою мово-знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно-го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На-ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецькии), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецькии, І. Кириченко), «Термінологічне шкід-ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо-налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі-ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично-го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа-них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін-но виконували замовлення свого умираючого класу -- буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь-кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на-ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського -- «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо-вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова-но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат-ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО--40-х років мо-жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера-турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу-лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово-знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко-вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но-вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн-ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль-ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь-кої літературної мови» (1958--1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен-ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра-їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953--1963), тритомного «Російсько-укра-їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964). На 50--60-ті роки припадає зародження українсь-кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек-тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк-турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60--80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть-ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма-ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій-ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за-кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70--80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970--4980), «Етимологічного слов-ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982, 1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969--1973), в яко-му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то-тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер-джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст-ва 20--80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

6. Діячі української лінгвістики

Агатангел Юхимович Кримський (1871--1942) -- видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла-дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн-ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама-тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де-які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го-вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео-рію Погодіна -- Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет-носу. Досліджував українські говори. Низку праць при-святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни-ка» у трьох томах (1924--1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти-ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872--1951) -- про-фесор Київського університету (у 1919--1920 pp. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько-го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи-семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем-ності» у двох томах (1904--1906), «Нариси з історії роз-робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910-- 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас-ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн-ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро-бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп-цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888--1949) -- відо-мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака-демік АН УРСР з 1939 p., професор Київського універ-ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930--1944 pp. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов-ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло-ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866--1948) -- один із організаторів Української академії наук, її дійс-ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання -- 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання -- 1930) широко залучив матеріал слов'янсь-ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге-нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико-граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори-чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897--1899), брав активну участь у підго-товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907--1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888--1961) -- видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій-ського, слов'янського й загального мовознавства, пер-ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек-тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо-вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи-тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 p., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій-ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941--1947). Учений вніс багато нового у ви-вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі-дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро-ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен-ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра-їнської мови -- лексики, морфології, синтаксису, сти-лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори-чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль-нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло-педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про-блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера-турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій-ської літературної мови» (1935) -- оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем-них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз-ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд-ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі-тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви-брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс-нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер-шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс-тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син-таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви-вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно-шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло-в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену-вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль-ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь-кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг-нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921--1997) -- ака-демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат-ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра-їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера-турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо-вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь-ного семитомного «Етимологічного словника українсь-кої мови», створив піколу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре-великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис-лення, система і структура мови, мова як знакова сис-тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит-ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов-ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб-но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення -- регресує; 3) про-грес мови -- це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві-домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми-ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо-ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета-пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо-ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за-гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич-ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона-ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль-ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова-ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав-ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх-нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль-но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова-ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор-мами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте-жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най-давніших часів до наших днів, а в академічному підруч-нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак-сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Використана література

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. -- М., 1998. -- С 227--265.

2. Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. -- К., 2000. -- О 648--652.

3. Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав-ства (1918--1941). -- К., 1991.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. -- К., 1991.

5. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба -- лингвист-теоретик и педа-гог. -- Л., 1982.

6. Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницы жизни и дея-тельности. -- М., 1988.

7. А. Ю. Кримський -- україніст і орієнталіст. -- К., 1974.

8. Л. А. Булаховский и современное языкознание. -- К., 1987.

9. Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо-вознавство. -- 2001. -- № 6.