Походження мови. Історичний розвиток мов

Походження мови. Історичний розвиток мов

Проблема походження мови як засобу спілкування. Виникнення конкретних мов. Походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов - дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання - з'ясувати, як люди почали говорити, друга - коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.

У з'ясуванні того, як виникла у людей погреба спілкуватися, не можна спиратися на знання історії виникнення різних конкретних мов, якими б давніми вони не були. Це й зрозуміло, адже історія мертвих (відомих за пам'ятками) чи живих мов нараховує всього кілька тисячоліть. Від часу ж зародження людської мови нас відділяє щонайменше кілька десятків тисяч років. З цього можна зробити висновок, що від "первісної" мови ніяких реальних залишків, що підлягали б прямому вивченню, немає.

Археологи та антропологи, розкопуючи давні стоянки і поховання, знаходячи кістки і черепи первісних людей, не відкопали і не зможуть "відкопати" "первісну" мову з огляду на те, що вона не зафіксована писемністю, адже письмо з'явилося на значно пізніших стадіях розвитку людства. Установити ж звукове оформлення, набір слів і граматичну будову "первісної"' мови без історичних мовних даних неможливо.

Щодо конкретних мов, то їх історія встановлюється за писемними пам'ятками, що дійшли до наших часів. На основі їх вивчення вчені одержують більш-менш точні відомості про час, місце і про звукові, словесні і граматичні ознаки давнього періоду' формування конкретної мови. Усім цим, тобто виникненням і шляхами розвитку конкретних мов, займається часткове мовознавство. Загальне ж мовознавство, яке пов'язує своє завдання з розв'язанням проблеми походження мови як засобу спілкування, не прагне встановити час. місце і особливості "первісної" мови. Воно ставить мету -виявити умови, завдяки яким могла зародитися і зародилася мова, інакше: що викликало потребу в передачі одне одному думок.

Історія мовознавства засвідчує: людство здавна цікавилося тим, як виникла мова, що зумовило появу різних гіпотез. їх розгляд становить певний інтерес (про них - у наступному параграфі).

Гінагези про походження мови. Ще в античній Греції, приблизно в VT-му ст. до и.е., намітилися паростки наукової думки про виникнення людської мови, зокрема гіпотези зв\ конаслідувальна, вигукова і договірного її походження.

За гіпотезою звуконаслідувального походження мови, мовленнєва діяльність у людей почалася з того, що первісна людина свідомо й несвідомо наслідувала звуки навколишньої природи. Кожне такс наслідування стало згодом назвою окремих предметів і тварин подібно до того, як малі діти називають собаку "гав-гав", корову - "му".

Найповніше ця теорія відбита в творах античного письменника Августіна. Так. назви беззвучних речей, вважав він, утворилися за схожістю враження. А те, чи вони формуються з твердих чи м'яких звуків, залежить, за його переконанням, від того, як предмети діють на почуття людини - грубо чи м'яко. Наприклад, слово лєие ('м'яке') звучить м'яко, а слово астерітас ('грубість*) - твердо.

Що ж, не молена заперечити наявність у мовах світу деякої кількості звуконаслідувальних слів. Учені припускають, що, наприклад, у російській мові звуконаслідувальними є слова бормотать, брякать, булькать, жужжать рьічать, чирикать, мьічать, у туркменській -гарна ('ворона') та ін. Проте було б помилково думати, що так механічно могла утворитися мова, яка виникла і розвивалася в людини разом із свідомістю. Ця гіпотеза прийнятна для пояснення появи окремих слів. З'ясувати ж причини виникнення мови як засобу спілкування людей вона неспроможна.

Автори вигукової гіпотези, або гіпотези афективного походження мови, припускали утворення людської мови з мимовільних криків, що супроводжували біль, радість, страх, тобто - з вигуків, властивих істотам як інстишегивна реакція організму на зовнішнє подразнення. Ці викрики начебто й проклали шлях до творення слів: від ох в українській мові - охкати, від ой

ойкати. Безперечно, подібні слова існують у мовах світу. Але їх мало, навіть менше, ніж звуконаслідувальних. Тому для з'ясування того, звідки взялася мова, і ця гіпотеза нічого не дає.

За гіпотезою договірного походження мови, люди нібито домовилися про вживання відповідних слів, про називання певними словами різних предметів, явищ, дій. Однак, щоб домовитися про мову, треба мати саму мову, якою і слід бу'ло б домовлятися. Тому і цю гіпотезу не можна визнати задовільною для пояснення проблеми появи здатності людей спілкуватися.

Загальним недоліком цих гіпотез було те, що проблему походження мови їх автори брали поза зв'язками з виникненням самої людини, утворенням первісного колективу, тобто без урахування її суспільної функції та зв'язку з мисленням. По суті ці гіпотези обстоюють індивідуалістичний шлях виникнення мови. Проте перелічені гіпотези були для свого часу позитивним явищем, адже вони спростовували біблійний міф про створення мови (мова

дар Божий) тим, що вказували на людей як на безпосередніх її творців, а не пов'язували виникнення мови з волею надприродної сили.

До гіпотез стародавніх греків людство поверталось і в середні віки, і в наш час, розвиваючи й уточнюючи їх. Проте паралельно з ними з'являлися інші припущення щодо причин появи мови. Серед них гіпотези трудових викриків та еволюційного виникнення мови.

У ХЇХ ст. учені Л.Нуаре і К.Бюхер намагалися пояснити виникнення мови трудовими вигуками: мова, начебто, формувалася на основі тих вигуків, які мимохіть супроводжували всяку діяльність первісної людини. Беззмістовні спочатку сполуки звуків поступово почали позначати роботу, а також різні види трудового процесу людини.

Хоч прибічники цієї гіпотези пов'язують походження мови з колективною працею, гіпотеза не розв'язує проблеми. Примітивна трудова діяльність могла дати невелику кількість слів, але ж цього недостатньо, щоб пояснити виникнення мови.

Відповідно до гіпотези еволюційного виникнення мови людська мова утворювалася поступово як результат задоволення різноманітних бажань і потреб. За В.Вундгом, первісна людина, відчуваючи задоволення чи, навпаки, невдоволення, передавала їх не тільки жестами, а й органами мови. Поступово так звані звукові жести закріплювалися. Оскільки вони були зручнішими, ніж інші жести, то й залишалися в спілкуванні людей. У цьому й виявляється еволюція мови: вона поступово еволюціонувала від супроводу жестів рук, від міміки до людського мовлення. Отже, ця гіпотеза припускала можливість виражати мислення та емоційний стан самими жестами, мімікою без словесної мови, яка з'явилася потім. А це навряд чи правдоподібно, адже в процесі трудової діяльності здійснити спілкування жестами не можна.

Жодна з цих гіпотез не дала по-справжньому наукового пояснення проблеми походження мови. Гіпотези розглядали мову як суто природний процес, пов'язаний з розвитком індивідуальної психіки або з розвитком уже існуючого людського розуму. Роль же суспільно-виробничої практики у виникненні мови або зовсім не враховувалась, або ж розумілась спрощено.

Далекі від наукового розв'язання цієї проблеми й зарубіжні учені новітнього часу. Вони припускаються методологічної помилки, розглядаючи мову як щось таке, що належить передусім окремому індивіду. Вони залишають поза увагою кардинальне питання проблеми: у чому головна причина виникнення мови і що привело до того, що в людей склалася мова -засіб спілкування.

Сучасна лінгвістична наука, спираючись на діалектику як філософський метод і враховуючи досягнення інших наук, пов'язаних з вивченням людини, подає таке пояснення проблеми походження мови (див. наступний параграф).

25. Сучасний погляд на проблему походження мови. Проблема походження звукової мови є складовою частиною більш загальної проблеми - проблеми походження людини і водночас мислення. Це означає, що, спираючись на дані ряду наук, що вивчають людину і людське суспільство, процес зародження людської мови слід віднести до часу фор^вання людини, який тривав мільйони років.

Предком людини був високорозвинений вид людиноподібних мавп, які стоять до людини ближче, ніж горила чи шимпанзе, що живуть і -зараз в нетрях тропічної Африки. Закам'янілі залишки викопних людиноподібних мавп були знайдені на початку XX ст. в Південній Африці. Цим найближчим до людини мавпам було дано наукову назву австралопітеків, що означає "південні мавпи". Дослідження показали, що австралопітеки, які мешкали, на думку вчених XX ст.. півтора - два з половиною мільйони років тому в жаркому поясі Африки, були невеликі на зріст і не сильні, не жили на деревах, а пересувалися по землі на задніх кінцівках.

На початку XXI ст. ці свідчення доповнили археологи зі США та Ефіопії, які знайшли найстарійший у світі скелет предка людини - його приблизний вік 3,8-4 млн. років. Розкопки велися в ефіопський області Афар, за 60 км. від Хадара, на ділянці, де раніше вже траплялися археологічні знахідки.

Засвоєння людиноподібною мавпою прямої ходи, вивільнення передніх кінцівок від необхідності пересуватися було першою передумовою олюднення мавпи. Поступово пряма хода в наших предків (пітекантропів, синантропів і їм подібних мавп-людей) стала правилом, а згодом і необхідністю. Вивільнені від ходіння передні кінцівки можна було використати для самозахисту, збирання їжі, ними можна було зробити примітивні знаряддя. Здатність до виготовлення знаряддя праці є однією з найважливіших специфічних особливостей трудової діяльності, яка намічалася в процесі переходу мавпи в людину. Природно, що для перетворення нерозвиненої кінцівки мавпи на вмілу руку людини потрібні були сотні тисяч років, які в історії Землі мають не більше значення, ніж секунда в житті людини. Протягом цих сотень тисяч років рука удосконалювала продукти праці, що засвідчують учені в різних кутках розселення давніх наших предків.

За свідченням учених, "пра-люди" (прямо ходячі люди) вийшли з Африки і розселилися по Близькому Сході, Європі. Південній Азії. Новітні дослідження, засновані на аналізі ДНК різних народів і рас, засвідчують, що процес розселення повторювався двічі - близько 500.000 р. і близько 100.000 р. Після цього сталося переселення з Південної Азії на Близький Схід, в Європу і Африку близько 50.000 р.

Першу хвилю переселення з Африки здійснили "пра-люди". що виготовляли камінні й інші знаряддя, користувалися вогнем. Переселенці 100.000 p. давності - це, можливо, неандертальці, що населяли Європу і Азію від 100.000 до 40.000 р. і виготовляли спеціальні знаряддя не тільки з каменя, але й з кісток і дерева. Наступну хвилю переселенців, на думку вчених, становили кроманьйонці, зовні схожі на сучасну людину, що виготовляли більш досконалі знаряддя з кісток і каменя, будували житло з ракушняка.

Природно, що процес еволюції удосконалення знарядь охоти і праці пов'язаний з боротьбою за виживання. У протистоянні силам природи з допомогою виготовлених знарядь праці й охоти згуртовувався первісний колектив, частішали випадки взаємної підтримки і стала ясніше усвідомлюватися корисність спільних дій для кожного окремого члена племені. Так праця зумовила розвиток спільної діяльності: з'явилася потреба щось сказати одне одному. На цій стадії розвитку людини стався великий стрибок у розвитку мозку: дослідженням викопних черепів доведено, що у неандертальців мозок був удвічі більший, ніж у пітекантропів (і в три рази більший, ніж у горили), що й дало роду Homo можливість еволюційного домінування 1,5-2 мільйони років тому. До того ж, як свідчить вивчення знарядь цієї епохи, неандерталець працював правою рукою, що дозволяє припустити появу ознак асиметрії лівої й правої частин мозку. Це дає змогу погодитися з думкою про те, що в неандертальців уже була мова. На зміну неандертальців в епоху пізнього палеоліту (приблизно 40 тисяч років тому) приходить неоантроп. тобто 'нова людина, або Homo sapiens (людина розумна). Вона вже вміє виготовляти складене знаряддя (наприклад, сокиру й рукоять), чого не було в неандертальців, володіє багатокольоровим наскельним живописом. Важливо також те, що будова і розміри черепа в нього принципово не відрізняються від сучасної людини. У цю епоху завершується становлення звукової мови як повноцінного засобу спілкування, засобу формування понять.

Потреба в спілкуванні створила свій орган: нерозвинені гортань і глотка мавпи перетворилися поволі в розвинений орган мовного апарата: органи рота поступово навчилися вимовляти один членороздільний звук за одним. Отже, та праця, що створила саму людину, створила і людську мову, яка матеріалізувала мислення. Минули сотні тисяч років, поки виникли мовні нейронні центри, не залежні від примітивних емоцій, ті нейронні центри в корі мозку, що до сьогодні зберегли нейронну структуру і керують нашим мовленням. Далі ж у процесі паралельного розвитку мови і мислення диференціювалися і концепції мислення (тобто розуміння певних явищ або процесів) і форми мови.

Такими були природні умови, які забезпечили виникнення людини і людського суспільства, однією з невід'ємних ознак якого на всіх етапах його існування була і є мова - форма мислення. Звідси й розуміння мови як суспільного явища, яке виникло в суспільстві, існує в суспільстві для задоволення його потреб і розвивається в суспільстві разом з прогресивними змінами в житті суспільства.

26. Закономірності розвитку мов. Позаліш вістичні і внутрілінгвістичні причини мовних змій. З часу свого виникнення і протягом усього періоду існування будь-яка мова (на перших порах - діалект, яким володіли члени племені) переживає безперервні зміни. Не з однаковою інтенсивністю, але змінюється звуковий і словниковий склад, зазнають еволюції морфологічна і синтаксична системи живих мов (детальніше про цев 125).

Які ж фактори (чинники) спричиняють їх зміни?

Виділяють зовнішні і внутрішні фактори, що зумовлюють зміни мов.

Фактори, що діють на розвиток мови ззовні, називають поза лінгвістичними, або екстралінгвістичними (від лат. extra- поза, 'зовні'). До них відносять: 1) розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних груп; 2) вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою народністю, нації - з нацією, що зумовлює зміни в мові; 3) вплив історичних подій у межах державного об'єднання, а саме: зміна суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці: 4) розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб: 5) поява письма.

Вттрілінгвістичні, або інтралінгвістичні (від лат. intra- 'всередині'), фактори закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку, які виявляються у внутрішніх законах звукових, словесних, граматичних змін.

Проілюструємо прикладами дію цих різних факторів.

Відомо, що позалінгвістичні фактори можуть викликати зміни різних мовних рівнів - звукового, словникового і граматичного.

Так. в історії англійської мови відомий факт дії екстралінгвістичних факторів на зміни в звуковому складі. Як свідчать фахівці, англійський гортанний щілинний був штучно відновлений у сильній позиції внаслідок того, що його відсутність була кваліфікована як ознака "нскультурноГ вимови. Отже, зміна сталася внаслідок дії суб'єктивного, екстралінгвістичного впливу.

Поява слів-нсологізмів у будь-якій мові, як правило, зумовлюється екстралінгвістичними факторами - змінами в житті суспільства, виробництва, науки, техніки. Так, розвиток біологічної науки спричинився до появи в європейських мовах слова ген; після реюлюції 1917 року з'явилися радянізми колгосп, радгосп; розвиток космонавтики зумовив появу слів космонавт, космодром.

Прикладом змін у граматичній будові мови в результаті дій позалінгвістичних причин може бути історія розвитку складнопідрядних речень у мові Київської Русі. У той період такої системи складнопідрядних речень, як зараз, не було, були складні конструкції з сполучниками сурядності, її появі сприяло використання писемної форми мови в державних канцеляріях і судах, у дипломатичних зносинах, в торгівлі й літературі. Потреба у чіткому формулюванні думки виробила своєрідні сполучникові конструкції з підрядними частинами складних речень. Так екстралінгвістичний фактор (застосування письма) викликав появу нової якості синтаксичної будови мови.

Подібне сталося і в історії німецької мови. Розвиток писемності німецькою мовою, який почався в XVI - XVII ст. після витіснення з ужитку латинської мови і проникнення німецької мови в усі сфери спілкування (в науку, державні установи, школу), вимагав створення нормативних граматик і словників, що в свою чергу зумовило значні зміни в синтаксичній структурі німецької мови.

Під впливом дій зовнішніх причин зміни в мові здійснюються здебільшого на основі свого власного мовного матеріалу, за своїми правилами. Щоправда, в поповненні словникового складу тієї чи іншої мови часто відіграють роль міжмовні контакти, що зумовлює появу запозичень. Як правило, з мови в мову переносяться слова (див. 77). Проте можливе й перенесення префіксів і суфіксів (але не закінчень). В українській мові є ряд префіксів і суфіксів, запозичених, наприклад, з мов: грецької (анти-, -ізм-): аппшгігісшчтш, феодалізм; латинської (екс-, -ор-)* як-от: екечемтоп, диктатор. У російській мові набув поширення український суфікс -щин(а) на позначення географічних назв: Курщина, Орловщина.

Внутрілінгвістичні зміни відбуваються незалежно від впливу ззовні, чи від суспільних процесів, чи від "волі" людей. Такі зміни диктуються специфічними властивостями структури конкретної мови й існуючими в мові тенденціями розвитку. Пояснити цс можна на такому прикладі.

Дослідженнями доведено, що фонетична система східнослов'янських мов (української, російської й білоруської) протягом кількох століть зазнавала значних змін: 1) кількісно зменшилася система голосних (не стало звуків, що позначалися буквами т> (єр) і ь (єрик); у давню добу це не твердий і м'який знаки, а букви, що передавали звуки: близький до |р] - цеть. близький до [е] - це ь; 2) з'явилася низка фонетичних чергувань, зокрема в українській мові чергування [о] та fel у відкритому складі з [і] у закритому складі: ко-нь > кінь, о-се-иь > о-сінь; 3) зазнав змін складоподіл слів: колишні відкриті склади перетворились у закриті, nop.: crh-nrh> сон, сто-лть > стіл. Причини цих змін у складоподілі внутрілінгвістичні у занепаді так званих глухих звуків, що позначалися буквами т> і ь.

Інші зразки фонетичних змін, що сталися внаслідок дії внутрішніх законів мови, подані в 60.

27. Основні процеси розвитку діалектів і мов: диференціація й ішеграція. Поняття адстрату. Історії мертвих і живих мов ведуть свій початок від племінних діалектів з подальшими процесами їх ділення або об'єднання. Цим процесам піддавалися й утворені на базі діалектів мови народностей. Процеси ці в лінгвістичній науці називаються диференціацією (від лат. differentia - 'розрізнення), або дивергенцією (від лат. d і -v е r g е n t і о - 'розходження'), тобто розходженням, та інтеграцією (від лат. integratio - 'об'єднання'), або конвергенцією (лат. convergentio-від со n v ergo - 'сходжуся', 'зближуюся'), тобто сходженням, мов.

Наслідком диференціації є утворення з одного діалекту або однієї мови двох або більше діалектів чи мов. Таке траплялося тоді, коли єдиний мовний колекгив з певних причин роз'єднувався, а роз'єднані частини його починали самостійне життя. У результаті - у відокремлених колективах створювалися своєрідні > мови для розвитку специфічних ознак у колись єдиному діалекті або єдиній мові. Цікаве свідчення такого стану розвитку діалектів знаходимо у відомого російського етнографа М.М.Миклухи-Маклая. Побувавши в 187Гр. у Новій Гвінеї, він констатував, що майже в кожному селі свій діалект. Він помітив, що в селах, розташованих на відстані чверть години ходьби, є кілька різних слів для позначення одних і тих же предметів, а ті мешканці сіл, що віддалені одне від одного на відстані години ходьби, розмовляють іноді на різних діалектах, що майже не розуміють одне одного. З такого спостереження напрошується висновок, що виникнення споріднених діалектів сталося в результаті поділу колись єдиного племені з єдиним діалектом.

На основі споріднених діалектів утворювалися споріднені мови народностей і націй. Так, розвиток групи германських мов (німецької, англійської, норвезької, шведської та ін.) ішов від племінних діалектів колись єдиного діалекту і пов'язано це з численними міграціями їх носіїв.

Отже, спорідненість територіальних діалектів будь-якої мови, а також спорідненість великих груп мов треба генетично (тобто за походженням) пов'язувати з наявністю в давнину єдиного мовного джерела - племінного діалекту. У світлі цього стає очевидною ненауковість біблійних легенд про походження мови і утворення різних мов. Доречно згадати в зв'язку з цим твердження видатного математика Норберта Вінера, який цікавився проблемами мовознавства, як і його батько-лінгвіст, проте, що..стара теорія, за якою давньоєврейська мова була мовою людини, що була в раю. і що змішування мов датується з часу вавілонського стовпотворіння, може цікавити нас лише як примітивне випередження наукової думки".

У результаті процесу інтеграції (сходження) з кількох діалектів чи мов утворюється один діалект або одна мова. Інтеграція виникає внаслідок завоювання одним народом території іншого етноса. що створює умови безпосереднього контактування мов автохтонного (від грец. autochthon -* місцевий*) і чужомовного народів. У цих випадках відбувається схрещення мов, що зумовлює утворення нової (третьої) мови. її основу становить одна з контактуючих мов. це - мова-переможниця. Інша, переможена, мова повністю не втрачається: її елементи залишають деякі сліди в новоствореній мові. Залежно від того, мова якого народу (автохтонного чи прийшлого) стає переможницею, її одиниці в новоствореній мові прийнято розрізняти в термінах: субстрат (від лат. substratum, з sub - 'під' та stratum - 'настил' - 'тс. що лежить в основі*. 'підкладка') і суперстрат (від лат. super- 'зверху', 'над';'накладка').

Субстрат - це залишки переможеної мови автохтонного народу в мові народу-завойовника. яка склала основу третьої мови. Суперстрат - цс одиниці переможеної мови завойовника в мові-переможниці автохтонного населення, яка становить базу новоствореної мови.

Прикладом субстрату є галльські елементи в сучасній французькій мові, яка утворилася від схрещення народної латини з галльськими діалектами і перемоги латини, принесеної на територію Галлії (сучасної Франції) римськими завойовниками на початку нашої ери.

Супсрстратні елементи - це. наприклад, залишки болгарської мови (однієї з мов тюркської сім'ї) в болгарській мові, що виникла від схрещення однієї з південнослов'янських мов з мовою булгар, що вийшли з території гирла р. Ками і були асимільовані південними слов'янами, що жили на сході Балканського півострова. Булгари залишили по собі назву країни - Болгарія.

Інший приклад. У французькій мові є невелика кількість суперстратних елементів, германських за походженням, занесених германськими завойовниками колишньої Галлії - франками, бургундами, вестготами, які були асимільовані місцевим галло-романським населенням. До речі, назва держави - Франція - суперстратна. успадкована від одних із германських завойовників - франків.

На відміну від термінів субстрат і суперстрат поняття адстрату (від лат. ad- 'при*, 'біля' та stratum - 'настил') означає нейтральний тип мовної взаємодії, яка не приводить до асиміляції одного народу іншим і розчинення однієї мови в іншій. Взаємодіючі мови залишаються окремими самостійними мовами. Стається це в умовах тривалого співіснування і контактів територіально близькорозташованих народів. У результаті - утворюються адстратні прошарки у взаємодіючих мовах у вигляді деяких рис мовної системи, що виникають унаслідок взаємопроникнення мовних одиниць

Прикладом адстрату- є формально близькі явища, засвідчувані, з одного боку, в українській хмові, що виникли завдяки взаємодії з польською, а з другого -в польській - як результат впливу на неї української. Відоме, наприклад, в українській літературній мові ствердіння |р] у кінці слова і складу (писарь > писар, горькиіі > гіркий) і ще більше поширення твердості [р| у південно-західних і північних діалектах стало в результаті впливу польської мови. Так у системі приголосних двох мов виробились спільні риси. З другого боку, під впливом української (почасти й білоруської) польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими і довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду .

Взаємовплив територіально близьких мов зумовлював у прикордонних регіонах двохмовність (білінгвізм) у їх мешканців. Тому іноді термін ''адстрат" уживають для позначення білінгвізму. Але з цим значенням термін "адстрат" не набув визнання. До того ж він рідковживаний, оскільки взаємовплив мов супроводжується здебільшого перенесенням з мови в мову лише окремих елементів. Типологічні ж ознаки мов залишаються незмінними.

28. Функціонування мов у різні періоди їх розвитку. Існування і розвиток діалектів і мов пов'язані з життям їх носіїв - племені, народності, нації. Вони задовольняють життєві погреби мовців на всіх етапах їх історії. Тим-то й зрозуміло, що різні історичні періоди суспільства з своєрідним рівнем розвитку і соціально-економічними відносинами накладають відбиток на суспільне функціонування (або суспільні функції) конкретних мов.

Термін ''суспільне функціонування" не слід плутати з поняттям комунікативної функції мови. Розглянемо відмінність цих понять. Кожна мова - цс засіб людського спілкування. Комунікативну функцію вона виконує в усі часи її існування. За цією функцією мови не відрізняються одна від одної. Що ж до суспільного функціонування конкретних мов у певну історичну добу, то воно буває різним. Деталізуємо це.

Так, племінні діалекти і навіть мови племінних союзів, які існували поряд з племінними діалектами, характеризуються обмеженим функціонуванням. Вони були засобом повсякденного розмовно-побутового вжитку. Інших функцій вони не виконували.

Зародження держав мало своїм результатом складання народностей. Вони утворювалися на основі племен і племінних союзів, успадковуючи від них племінні діалекти і мови племінних союзів. Мова союзу племен перетворювалася в мову народності, щодалі виробляючи спільні ознаки, а племінні діалекти поступово набували територіальних меж і ставали територіальними діалектами. З появою державних інститутів (з лат.

і n s t і t u t u m - 'організація, 'лад*.'запроваджений порядок') розширювалася сфера матеріального і культурного життя, водночас ускладнювалися суспільні функції мови народності. Мова народності функціонувала і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей. Джерелом збагачення мови народності були передусім територіальні діалекти. Важливою ознакою їх функціонування було те, що місцеві діалекти певної території забезпечували спілкування як сільських, так і міських мешканців. Однак у містах ще не витворилися соціальні діалекти.

Поява писемності спричинилась до виділення двох форм мов народностей: усно-розмовної і писемної. Це викликало відмінне їх функціонування і водночас потягло за собою складні процеси їх взаємодії і взаємовпливу. Сфера використання писемної форми мов була своєрідною. Вона функціонувала як культова мова, а також задовольняла потреби панівної верхівки суспільства. Так, у Стародавній Індії писемною мовою був санскрит (штучна, оброблена мова), який існував паралельно з пракритами - живими мовами.

Проте не завжди мови народностей функціонували в двох формах. У деяких країнах роль писемних мов виконували чужі, часто мертві, мови, які набували ознак міжнародних мов. Так, у країнах Західної Європи в середні віки функцію державних мов, мови науки, мови церкви виконувала латинська мова, у країнах Близького і Середнього Сходу - арабська мова. Ці мови, ясна річ, були незрозумілі широким масам, які користувалися місцевими діалектами чи мовами.

Період розкладу феодалізму характеризувався боротьбою за пріоритетне використання національних мов і культур, зокрема за витіснення з суспільних функцій чужих писемних мов. Такий рух був підготовлений існуючою в окремих країнах практикою використання місцевих мов як писемних, зокрема як мов літературних творів. Так, ще в XI - XIII ст. в Західній Європі існувала значна література, написана провансальською, французькою, італійською мовами, після XIII ст. в Східній Європі -література, створена староукраїнською, староросійською мовами. Природно, що їх подальше використання висунуло на перший план живі, народні мови. Західна Європа XV ст. була свідком поступової перемоги національних мов над латинською, яка після занепаду Римської імперії ще майже тисячу років панувала в країнах Заходу. Створювалися літературно-писемні форми мов, що вимагалось розвитком єдиної державності, а значить - єдиної писемної мови. Цьому сприяло утворення націй - основної форми соціальної спільності в епоху капіталізму, форми, яка прийшла на зміну- феодальній роздрібненості.

Націоншіьні літературні мови виникають на базі писемно-літературних мов народностей. Щоправда, не в усіх народностей однаково йшов процес створення національних мов. В окремих країнах, зокрема тих. у яких використовувалися "чужі" писемні мови, формування національних мов супроводжувалося гострою боротьбою з іноземними впливами. У цьому випадку тривав процес створення національної літературної мови на своїй національній основі, пов'язаній з попередніми етапами розвитку рідної мови.

Як правило, основу літературної мови складає або діалект, або койне (від грец. koine<koine dialcktos - 'спільне наріччя), яке формується на основі одного або кількох діалектів як спільне наріччя для носіїв різних діалектів. Так, основу української літературної мови склав полтавсько-київський діалект, російська літературна мова склалася на базі московського койне.

На відміну від своєї попередниці - мови народності - національна літературна мова розширює сферу свого функціонування. Крім того, що вона функціонує в усній і писемній формах, нею користуються на всій території поширення нації. Важливою ознакою національної літературної мови стає її нормативність, що виявляється в підпорядкуванні вживання відповідних елементів мови певним правилам, які іменуються нормами літературної мови. Виникають норми усної і писемної форм мовлення. Національна літературна мова відзначається стилістичною диференційованістю. Це дає можливість використовувати її в різних сферах державної, культурної і виробничої діяльності. Щоправда, такс широке застосування в усіх сферах життя відоме не в усіх мовах. У царській Росії, наприклад, українська літературна мова була знана лише в художньому і частково в публіцистичному стилях. В інших стилях (науковому; офіційно-діловому) вона не функціонувала: державною мовою була російська мова.

В умовах вироблення єдиної літературної норми і встановлення багатофункціональності літературних мов змінюється роль місцевих діалектів. Вони стають засобом спілкування лише сільського населення. Водночас з'являються міські соціальні діалекти.

У взаємозв'язках між літературною мовою і територіальними діалектами діють дві тенденції: територіальні діалекти поступово витісняються літературною національною мовою. Викликається це залученням громадян до виробничої діяльності, поширенням освіти, преси, радіо, телебачення. Однак помітне й перенесення до літературної мови діалектних елементів через літературу, радіо, телебачення.

29. Мови міжнаціонального, регіонального спілкування. Міжнародні природні і ш гучні мови. Серед національних мов є такі, які поряд із задоволенням потреб своєї нації виконують інші функції. Так. у багатонаціональній державі, де поширена не одна національна мова, одна з них може бути не тільки мовою своєї нації, але й виконувати функцію спілкування представників різних націй. Такі мови називають мовами міжнаціонального спілкування. Вони є посередниками в зносинах мовців різних народностей, націй і різних етнічних груп. У Росії, наприклад, мовою міжнаціонального спілкування є російська мова, в Індії - гінді, в Грузії -грузинська мова.

Дво- і особливо багатомовність, що поширена на порівняно невеликій території, спричиняє висунення однієї якоїсь мови на роль регіональної (від лат. region а 1 і s -- 'обласний') мови спілкування. У Якутії (Росія) якутська мова служить засобом порозуміння якутів, евенків й евенів. У Дагестані (північний Кавказ), де живуть десятки народностей, роль регіональної мови спілкування виконує аварська мова.

Поряд з мовами міжнаціонального і регіонального спілкування виникали й існують міжнародні, або світові, мови (world language, Weltsprache). Це мови, що служили і служать засобом спілкування народів різних держав. Цю роль виконували і виконують мови природні (живі) і штучні.

Міжнародні природні мови існували в різні історичні епохи і в різних кінцях світу. Наприклад, старогрецька - в античній Європі, мова палі - на півдні Індії, на ПІри-Ланка і в Півдснно-Східній Азії, арабська і перська - на Близькому' Сході. Своїм широким функціонуванням вони відігравали значну культурну роль, хоч і були чужими для багатьох верств населення.

Іноді для міжнародного спілкування бралась лише якась писемна мова. Відомо, зокрема, що на Далекоіму Сході для міжнародних зносин тривалий час використовувалась писемна китайська мова (в ієрогліфічній формі).

Значно ширше коло суспільних функцій виконують міжнародні мови тепер, у добу існування високорозвинених національних мов. Незрівняно поширилася сфера їх міжнародного вживання. Цими мовами видається найбільша кількість художньої і наукової літератури. Уже цей один факт свідчить про необхідність їх вивчення, щоб чигати в оригіналі художні і наукові видання.

Розвиток взаємозв'язку країн нового часу зумовив юридичну закріпленість за міжнародними мовами і визначення відповідної їх ролі і функціонування. Вони стали "робочими" мовами ООН і її інститутів, "робочими" мовами міжнародних конференцій - наукових і політичних, спортивних змагань, виставок тощо. На сьогодні в ООН офіційними і робочими є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька мови.

З переліку міжнародних мов може скластися враження, що основним критерієм для їх висунення на цю роль є кількість мовців, що ними розмовляють. Безперечно, це один з критеріїв відбору світових мов. Китайською користуються в мільярдному Китаї, англійська поширена не тільки в Європі, а й в Північній Америці, Австралії, Південній Африці, Новій Зеландії, іспанська - в Іспанії й країнах Латинської Америки. Однак це не єдиний визначальний критерій. До міжнародних зарахована, наприклад, французька мова, якою розмовляє 75 млн. чоловік. На земній кулі є мови з більшою кількістю мовців, але вони не стали міжнародними. Зокрема, мова індонезійська, якою розмовляє понад 100 млн. осіб. Потрібні інші категорії.

Іншим визначальним критерієм для висунення мови на роль міжнародної є її властивість виконувати максимальну кількість суспільних функцій. Вона має бути мовою міжнаціонального спілкування, забезпечувати культуру і мистецтво, бути мовою науки, мовою суспільно-політичного життя, мати не тільки писемну, а й усну форми літературної мови, функціонувати як народно-розмовна мова, бути поширеною в ряді країн. Природно, що чим більше суспільних функцій виконує мова, тим вона багатша і розвиненіша. Це пов'язано з багатством її словника, з гнучкістю морфології і синтаксису. Залежить це, зрозуміло, від її давньої історії, від її культурних традицій, що визначає авторитет даної мови в міжнародному масштабі.

Отже, міжнародні мови - це і найбільш поширені мови, і найбільш вагомі у функціональному (науковому, художньому, культурному й політичному) використанні, що робить доцільним їх практичне застосування і вивчення мовцями різних країн.

Поряд з використанням природних мов для регіонального, міжнаціонального і міжнародного спілкування відомі спроби створити штучні (іноді кажуть - планові) міжнародні мови. Штучними є мови, які не існують як природні, а штучно створені людьми. У найдавніші часи історії земної цивілізації штучна мова, розроблена Алексархом, фіксується в античну епоху (IV - III ст. до н. е.). У великій кількості проекти інтучних мов почали з'являтися в XVII ст., що пов'язано із скороченням міжнародних функцій латинської мови в європейських країнах. З того часу з'явилося сотні проектів мов.

За даними 1991 p., відомо 912 проектів мов. з них тільки 6 почали використовуватися як справлені мови (це волапюк, есперанто, ідо, латіна сіне флексіоне, окціденталь, інтерлінгва). Останні так і залишилися проектами.

На сьогодні найавторитетнішою є мова есперанто. Вона була створена польським лікарем-окулістом (очним лікарем) Л.Заменгофом. В есперанто проста графіка, граматика має всього-на-всього - 16 правил (до речі, без винятків). Словник есперанто орієнтовано на найпоширенішу в світі латино-романську лексику (від грец. 1 е х і k 6 s -;той. що належить до слова", тобто сукупність слів тієї чи іншої мови) із засвоєними нею грецькими елементами (70%). 20% становить германська лексика (німецька й англійська), решта припадає на слова слов'янського й іншого походження. Якщо на початку існування есперанто воно мало 900 коренів, то тепер їх 15000, тому словник есперанто мало чим поступається словникам найрозвиненіших мов світу. Саме найбільша інтернаціональність есперанто (разом із значною мірою неєвропейською орієнтованістю граматики) надала популярності цій мові не лише в Європі й Америці, айв Азії (у Японії, Китаї, В'єтнамі, Кореї). Застереження Л.Толстого щодо того, що для Азії треба якоїсь іншої мови, неподібної лексично до есперанто, виявилося безпідставним. В Азії есперанто здобуло дуже багато прихильників тим, що воно орієнтується на найпоширенішу в світі лексику; уживану повсюдно, наприклад, медичну термінологію. Про поширеність і розвиненість есперанто свідчать високомистецькі переклади цією мовою шедеврів світової літератури і зразки оригінальної художньої літератури, написаних мовою есперанто, най-видатніші з творів якої починають перекладатися національними мовами .

Інтерес до неї не втрачений у зв'язку з бажанням людей різних національностей у спілкуванні, в передачі корисних наукових даних. Пропонується зробити її міжнародною мовою наукової інформації. У цьому випадку вона не буде підміняти національні мови, а стане тільки допоміжною мовою однієї з ділянок міжнародних контактів.

Проблема створення мови спілкування всіх людей земної кулі складна. Але від цього вона не стає не потрібною для науки. Для її позитивного розв'язання необхідні спеціальні дослідження. Вони здійснюються нині представниками різних мовознавчих напрямів.

Література

Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К. - Одеса, 1991. - С. 187-

225.

Кочсрган М.П, Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 39-57.

Білецький А.О. Про мову і мовознавство. - К.. 1997. - С. 44-48.

Ющук І.П. Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 14-25.

Маслов Ю.С. Введение в язьїкознание. - М., 1987. - С. 186-220.