Проміжні рівні мови

ПЛАН

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

2. Словотвірний проміжний рівень мови

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

Використана література

Основні рівні мови -- фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний -- не існують ізо-льовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні -- морфоно-логічний, словотвірний і фразеологічний.

1. Морфонологічний проміжний рівень мови

Морфонологічний рівень -- проміжний між фоно-логічним і морфологічним. Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фо-нема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне вико-ристання фонологічних засобів мови.

Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала предметом дослідження особливої лінгвістичної науки -- морфонології.

Морфонологія (із морфофонологія) -- розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологіч-них відмінностей із морфологічною метою.

Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія -- морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з мор-фемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.

У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях -- вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фо-нем: друг -- дружній, страх -- страшити, сотня -- сто, день -- дня, веселий -- весілля, черниця -- чорний тощо.

Морфонологія у широкому значенні досліджує фо-нологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.

Вивчення морфонології у широкому значенні за-початкував М. С. Трубецькой. Він вважав, що морфо-нологія -- це: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчен-ня про ряди чергувань, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфо-нології, як морфонологічну характеристику слова роз-глядають ті його формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у слові і виявля-ються в чергуванні фонем, що входять до складу мор-феми.

Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами. Термін морфонема за-пропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин і визначив її як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже одночасно з Улашином цей тер-мін став уживати Трубецькой, але в нього він укладав дещо інший зміст -- «складний образ двох чи декіль-кох фонем, здатних взаємозамінюватися в межах одні-єї і тієї самої морфеми залежно від умов морфологіч-ної структури» або як «складне уявлення про всі чле-ни (два чи більше) чергування». Як приклади можна навести такі морфонеми: е/і (веселий -- весілля), е/0 (палець -- пальця), е/о (женити -- жонатий, шести -- шостий), о/и (кров -- кривавий), к/ч/ц (мука -- муч-ний -- муці), д/дж (радити -- раджу), з/ж (возити -- вожу), х/ш (рухати -- рушу). У кореневих морфемах наведених споріднених слів при спільному корені є різ-ні фонеми. З погляду фонології, фонеми служать для розрізнення значень, а в цьому разі це правило не спра-цьовує (пор. кум -- чум, кола -- чола, ком -- чом, з одно-го боку, і рука -- рученька, мокнути -- мочити -- з іншого).

Отже, поняття «морфонема» є абстракцією. Як фо-нема є абстрактною одиницею і реально представлена в мовленні алофонами, так і морфонема є абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фо-нем, що взаємно заміщуються в морфемах при слово-зміні та словотворенні. Різниця тільки в тому, що фонема є узагальненням найменшої сегментної одиниці мови, а морфонема не є особливою сегментною одини-цею, а тією самою фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої оди-ниці загалом. Так, скажімо, О. О. Реформатський ува-жав поняття морфонеми фікцією. На його погляд, те, що називають морфонемою, власне є фонемою, розгля-нутою у складі морфеми.

Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об'єкт дослідження, але різний пред-мет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні то-що); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позиції слова (на початку, в се-редині чи в кінці) відбуваються чергування, якими вони є -- історичними чи живими, продуктивними чи непродуктивними.

Предмет вивчення морфонології є дуже перспектив-ним, оскільки привертає увагу до нових проблем, перед-усім до проблеми фонетичного чергування як додат-кового способу вираження певного граматичного зна-чення. Функція морфонологічних явищ полягає в посиленні диференціації форм на морфологічному рів-ні. Наприклад: вузький -- вужчий, низький -- нижчий; показати -- покажчик, пекти -- піч; лука -- на луці, берег -- на березі, луг -- луже, день -- дня, вогонь -- вогню; рухати -- рушу, крутити -- кручу, возити -- вожу. Тут чергування фонем є допоміжним засобом ви-раження таких граматичних значень, як ступінь по-рівняння, частиномовне категоріальне значення (дія -- предметність), відмінкові значення та значення особи. Наведені чергування не зумовлені фонетичним оточен-ням (хоча колись вони були фонетично зумовленими: виникли ще в доісторичний період як наслідок І та II палаталізацій і переходу передньоязикових приголос-них у шиплячі перед [j]). Зумовлені фонологічним ото-ченням чергування не належать до морфонології.

У сучасних мовах морфонологічні явища виявля-ються при зіставленні форм одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі, сіль, сіллю,

солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочет, хо-тим, хотите, хотят; нім. Байт -- Всійте, Hand -- Hcinde, Blatt -- Blatter, Dorf -- Dorfer, Gut -- Giiter, tragen -- trdgt, nehmen -- nimmt -- nahm -- genommen, backen -- backt -- buck -- gebacken; укр. село -- сільський, весе-лий -- весілля, страх -- страшний -- страшити, сон -- сонний -- снитися, жати -- женці -- жнець.

Однак не всі типи чергувань, які виконують мор-фологічну функцію, відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ. foot «нога» -- feet «ноги», tooth «зуб» -- teeth «зуби», нім. Vogel «птах» -- Vogel «птахи», Bruder «брат» -- Bruder «брати», Tochter «дочка» -- Tochter «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими грама-тичними засобами -- суфіксами, закінченнями тощо), інші -- лише ті, які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до морфонологічних явищ. Дискусійним за-лишається і питання про належність до морфонологіч-них засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухо-мим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується змі-ною наголосу): укр. земля-- землі, молодий-- молодь; рос. село -- сёлъсъкий, профессор -- профессора тощо.

Морфонологічні явища характерні не для всіх ти-пів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких мор-феми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на їх стику не відбувають-ся фонетичні зміни. Морфонологія найбільш характер-на для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.

Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема, загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу морфонології. Є. Кури-лович, наприклад, уважає, що майже всі проблеми мор-фонології належать до компетенції фонології, лише окремі -- до морфології. На думку французького мовознавця А. Мартіне, всі морфонологічні проблеми по-винні розглядатися в морфології.

Незважаючи на заперечення деякими лінгвістами існування морфонології, вона зміцнює свої позиції.

2. Словотвірний проміжний рівень мови

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть між-рівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна оди-ниця морфологічного рівня -- морфема -- використо-вується для творення одиниць лексико-семантичного рівня -- слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут --> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс --> другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем --> мореплавець «той, хто плаває морем»; див. ще: нафто-база, листоноша, п'ятиповерховий), і в тому, що май-же весь словотвір пов'язаний за своєю мотивацією з реченням (Він учиться в школі --> школяр, Він носить листи --> листоноша, Він шиє взуття --> швець). Дех-то навіть схильний уважати, що весь словотвір є час-тиною вчення про структуру речення.

Останнім часом нерідко стверджують, що слово-твір -- окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Оз-накою того, що якась одиниця лежить в основі самостій-ного рівня, може бути тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці -- і тільки ці -- дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В уся-кому разі, неможливо представити текст через символи і правила утворення одних похідних, бо вони -- це тільки обмежена частина тексту» [Общее языкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші: во-ни використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір -- це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.

Термін словотвір вживається у двох значеннях:

утворення слів, що називаються похідними і склад-ними, на базі однокореневих слів, якими вони мотиво-вані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з одні-єї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;

розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.

Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.

Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.

Діахронічний словотвір -- словотвір, який вивчає шляхи виникнен-ня похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло-вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір -- словотвір, який вивчає систему слово-твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається Ті синхронними мотиваційними від-ношеннями з іншими словами.

Синхронічний словотвір -- це легко розпізнавані зв'язки між спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утво-рене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любъ «любий». Російське сло-во цветник на сучасному етапі мотивується словом цве-ты -- «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн- і суфікс -ик). У цьому слові нині виділя-ють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник, собач-ник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологіч-на), а синхронна словотвірна структура.

Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом запере-чують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.

Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжни-ми рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати -- переписати, горох -- горошина, які можна трактувати як різні сло-ва і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кіль-кістю одиниць, категорій та теоретичних понять.

До основних теоретичних понять словотвору нале-жать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.

Словотвірна мотивація -- семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантич-ні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких із формального і семантич-ного погляду є первинним, мотивуючим, а інше -- вто-ринним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Во-но є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (читач, співець, учитель-ство, не-антагоністичний, не-усвідомлений, солонкуватість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими сло-вами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У на-ведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -це-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично склад-ніше. Щоправда, трапляються випадки, коли усклад-нення в семантичному плані супроводжуються спро-щенням формального плану (інтимний -- інтим, біга-ти -- біг).

З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похід-ності.

Словотвірна похідність -- семантична вивідність властивостей по-хідного з властивостей вихідних одиниць.

Похідне слово розглядається як структура, внут-рішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивую-чої) і формантної частини:

Він учиться в школі --> школяр (учень) Він учить в школі --> учитель Він грає за команду --> гравець Він грає в карти --> грач

Із визначенням закономірностей творення похід-них слів пов'язане словотвірне правило.

Словотвірне правило -- правило, яке описує особливості моделю-вання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характери-зує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегуляр-ності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості мор-фем та їх морфонологічні зміни.

Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися -- учень -- уче-ниця; дати -- подати -- податок -- податковий -- оподатковувати -- оподатковуваний -- оподатковува-ність -- неоподатковуваність; персона -- персонал -- персональний -- персональність; рос. клей -- клеить -- склеить -- склеивать -- склеивалъщик -- склеивалъщи-ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступ-не слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосов-но одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого -- як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.

Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.

Словотвірне гніздо -- сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.

Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змісто-ву і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, соло-ний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, со-леваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепроми-сел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Слово-твірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент сло-вотвірного гнізда слова білий подано на с. 287.

Словотвірне (дериваційне) значення -- нове значення, яке вини-кає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.

Словотвірне значення являє собою формально вира-жений тип значення, спільний для цілої серії мотиво-ваних слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.

Отже, в мові є три типи значення: лексичне, грама-тичне і дериваційне. Вони різняться між собою ступе-нем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю узагальненіс-тю (це сукупність формально виражених значень). Від граматичних значень, які є обов'язковими, дериваційні значення відрізняються своєю необов'язковістю, оскіль-ки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.

Словотвірні значення поділяють на транспозицій-ні (значення іншої частини мови): предметності (співа-ти -- спів); процесуальності (молодий -- молодіти, вдо-ва -- вдовіти); ознаковості (гай -- гайовий, сьогодні -- сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні зна-чення -- зменшувальні (мати -- матуся, голова -- го-ловонька, хата -- хатиночка, малий -- малесенький), збільшувальні (рука -- ручище, дід -- дідуган, ніс -- носюра, довгий -- довжелезний), посилювальні (крича-ти -- розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний -- юнак, дурний -- дурень, веселий -- весе-лун), виконавця дії (читати -- читач, копати -- копач, рахувати -- рахівник, водити -- водій), вмістилища чо-го-небудь (корова -- корівник, дрова -- дровітня) тощо.

З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні значення стали розглядати як складно структуровані значення, що виражають особливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь базис -тель формує зна-чення «той, хто», а ознака приписується базису преди-катом виховувати.

Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.

Словотвірний тип -- схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форман-та, словотвірного значення.

Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати -- стрибнути, свис-тіти -- свиснути, кричати -- крикнути, стукати -- стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип -- це двостороння одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне значення, єдине для слів певно-го типу, а в плані вираження -- однакову (спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще сло-вотвірною моделлю, словотвірним зразком.

Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються формулою А = В + С + D (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс + о + степ, англ. postcard «поштова листівка» = post + card, sunshine «сонячне сяйво» = sun + shine). До нелінійних, які умовно позначають формулою А --» В, належать конверсія (поранений (солдат) --> поране-ний, черговий (учень) --> черговий, англ. a word «слово» --> to word «висловлюватися», a dream «сон» --> to dream «снитися», a hand «рука» --> to hand «вручати», to run «бігти» --> a run «біг», free «вільний» --> to free «звіль-нюватися», down «внизу» --> to down «скидати»), усі-чення (автомобіль --> авто, метрополітен --> метро, кі-лограм --> кіло, англ. television «телебачення» --> telly, microphone «мікрофон» --> тіке,фр. velocipede «велоси-пед» --> velo) і зворотне словотворення (доярка --> дояр, зонтик --> зонт).

Найкрупнішою класифікаційною одиницею слово-твору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (гордитися), префіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення {дехто, плащ-палатка, ва-гон-ресторан, англ. snowman «снігова баба», goldfish «золота рибка»), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіоприймач), зрощення (вічнозелений, англ. do-it-yourself «саморобний», «іграшка типу конструк-тора», mother-in-low «свекруха, теща», bread-and-butter «сніданок», do-come-please-tomorrow (expression) «з ви-разом на обличчі, ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. a local train -- a local «приміський поїзд», a musical comedy -- a musical «музична комедія»), редуплікацію (англ. spit-spot «добре», no-no «те, що заборонено», man-man «негр» і «турбувати», rumpty-tumpty «секс»).

Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна ви-окремився наприкінці 60-х років XX ст. Становлен-ня словотвору пройшло декілька етапів, пов'язаних із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід: словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем. Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення структури і се-мантики похідного слова та до співвідношення мор-фемного і словотвірного аналізу. З'являються понят-тя мотивованості похідного слова і словотвірного зна-чення.

На сучасному етапі паралельно існують три напря-ми в дослідженні словотвору:

синтаксичний (трансформаційний, породжуваль-ний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. Се-мантику і структуру дериватів розглядають як резуль-тат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття словотвірного правила пов'язують із відтво-ренням ланцюжка переходів, що лежать в основі пере-творення вихідних синтаксичних конструкцій у відпо-відний дериват (Він грає на трубі -- він трубач; Він від'їхав -- його від'їзд);

ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розгляда-ють з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний ба-зис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;

3) функціонально-семантичний, який синтезує до-сягнення трансформаційного й ономасіологічного під-ходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.

3. Фразеологічний проміжний рівень мови

У кожній мові є вільні словосполучення (які вільно творяться з окремих слів) і стійкі (які в мовленні не створюються, а лише відтворюються і за змістом та синтаксичною функцією рівнозначні слову). Якщо зміст вільних словосполучень головним чином утворе-ний самостійними значеннями слів, з яких вони скла-даються, то зміст фразеологізмів має щось інше порів-няно зі значенням їх складників (пор. зелена діброва і зелена вулиця «сприятливі умови для просування по роботі, службі», «умови для безперешкодного розвит-ку, поширення, використання чого-небудь»).

Фразеологія (від грец. phrasis «вираз, зворот» і logos «слово, вчен-ня») -- 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мово-знавства, який вивчає фразеологічний склад мови.

Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями). У вузькому -- лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально спів-відносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми -- це мовні знаки вторинної номінації. Фразеологія як проміжний рівень мови зна-ходиться на стику лексико-семантичного і синтаксич-ного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виника-ють на одному рівні, а функціонують як одиниці іншо-го рівня. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени [Семчинський 1996: 193]. Структура фразеологізму збігається зі структурою словосполучень або речень, а значення -- зі значенням лексичних одиниць.

В. Л. Архангельський, М. Ф. Алефіренко, О. В. Ку-нін та деякі інші мовознавці роблять спробу виділити фразеологію в окремий ієрархічний рівень мови. Однак для цього немає достатніх підстав. Якщо навіть вважа-ти, що фразеологізм -- це окрема самостійна мовна одиниця (не слід забувати, що фразеологізми різнорід-ні за своєю структурою), то і в такому разі він не відпо-відає критеріям рівневих одиниць. Від справжніх рів-невих одиниць -- фонем, морфем, слів -- фразеологіз-ми різняться тим, що вони: 1) різнорідні за своєю структурою; 2) не перекодовуються в одиниці вищого порядку; 3) не сполучаються з такими самими одини-цями (пор.: фонеми поєднуються з фонемами, морфеми з морфемами, слова зі словами); 4) виникають зі сло-восполучень, але не внаслідок регулярної взаємодії слів, а всупереч їй; 5) у функціональному плані не ма-ють тієї універсальності, яку повинні мати одиниці са-мостійного рівня мови [Баран 1997: 156].

Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологіз-мів як знаків вторинної номінації, їх значення, структу-ру, характер їх зовнішніх лексико-синтаксичних зв'яз-ків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки та сис-темні зв'язки з іншими фразеологічними одиницями і словами. Вона також розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення, класифікації і лексикографічного опрацювання. Одним із важливих завдань фразеології є дослідження її національно-мов-ної своєрідності, оскільки вона в кожній мові має не-повторний план вираження і таким чином фіксує на-ціональний колорит мови. Саме через те переважна більїпість фразеологізмів не перекладається на інші мови.

Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дис-ципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її станов-лення пов'язане з ідеями французького мовознавця ПІ. Баллі, а також із дослідженнями Є. Д. Поливано-ва, С. І. Абакумова, Л. А. Булаховського і В. В. Ви-ноградова. Виноградову належить визначення основ-них понять, обсягу і завдань фразеології. Однак і нині чимало проблем фразеології залишаються нерозв'я-заними. Це, зокрема, визначення фразеологізму і критеріїв його виділення; співвідношення між фра-зеологізмом і словом, словосполученням та реченням; принципи класифікації фразеологічних одиниць; се-мантичні та граматичні властивості фразеологізмів тощо.

Здебільшого поняття фразеологічної одиниці ви-значається на основі таких ознак, як структурно-се-мантична стійкість (постійне співвідношення значен-ня сполучення слів з його лексико-граматичним спо-собом вираження, що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його компонентів) і відтворюваність. Однак не завжди ці критерії є само-достатніми, і нерідко при їх використанні поза фра-зеологією залишається чимало фраз, які інтуїтивно сприймаються як фразеологізми. Збільшення крите-ріїв також не розв'язує проблеми, бо залежно від то-го, які критерії приймає чи яким критеріям надає пе-ревагу вчений, змінюється якісний і кількісний склад фразеологізмів.

Оскільки до складу фразеології належать неодно-рідні класи фразеологізмів з різним ступенем фразео-логічності (пор. ляси точити, з одного боку, і атомна вага -- з іншого), то для визначення ступеня фразеоло-гічності білоруський мовознавець Б. О. Плотников за-пропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):

ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компо-нентів (пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);

дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «від-мовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);

наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ля-си точити, притча во язицех);

граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою -- обставина способу дії, шкіра та кіс-тки -- означення);

невмотивованість значення (собаку з'їсти «набу-ти великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тон-кощів вивчити що-небудь»);

незмінність граматичної форми (поминай як зва-ли, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);

синтаксична немодельованість, тобто творення
сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам,
чорта з два, так собі);