Державне регулювання комерційної діяльності

ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА

ТА

ПРАВА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

ПО КОМЕРЦІЙНОМУ ПРАВУ

по темі: "ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"

Зробив: студент

4-го курсу

юридичного

факультету

Ящука Юрія Юрієвича

Учений керівник:

старшій викладач

Кіценко Г. А.

м. Одеса – 2000р.

ЗМІСТ:

стор.

ВСТУП ……………………………………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.

ГЛАВА I. Поняття "комерційної

діяльності".................................................................

........... 4-7

ГЛАВА II. Об'єктивна необхідність державного

регулювання комерційної діяльності в Україні

................................................................. 8-12

ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну

діяльність в Україні

............................................................................

................................................. 13-22

ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності

...........................................................................

23-29

ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні

............................................................. 30-36

РОЗДІЛ II. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА І. Державна реєстрація

............................................................................

........................ 37-43

ГЛАВА II. Ліцензування комерційної діяльності

.............................................................. 44-49

ГЛАВА III. Державне регулювання у сфері монополизму

............................................ 50-53

РОЗДІЛ III. ІНШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА I. Штрихове кодування

............................................................................

....................... 54-57

ГЛАВА II. Стандартизація

............................................................................

.................................… 58-60

ГЛАВА III. Сертифікація

............................................................................

.......................................... 61-69

ГЛАВА IV. Державне замовлення

............................................................................

.................... 70-74

ЗАКІНЧЕННЯ

............................................................................

............................ 75-76

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

............................................................................

.......... 77-84

ВСТУП

Подолання породжених адміністративно-командними методами керування

негативних явищ у народному господарстві України можливо на основі

реформування відносин власності і регульованої ринкової економіки.

Світовий досвід показує, що формування ринку як форми організації

товарного виробництва відбувалося еволюційним шляхом протягом тривалого

часу при відповідній законодавчій діяльності держави. Перехід нашої

економіки до ринкових відносин має визначені особливості:

- ринкова економіка формується нееволюційним шляхом; робиться спроба

проводити її в процесі радикальних змін суспільного ладу;

- упровадження ринкової економіки проходить без досить випробуваних

стосовно наших умов господарювання законодавчо-правових актів і нормативів;

- держава не підтримує розвиток нових видів підприємств і не обтяжує

себе допомогою діючим підприємствам (особливо малим); на даний момент

практично немає стимулів і пільг для різних підприємств і підприємництва.

Усвідомлення об'єктивної необхідності переходу до ринкових відносин

обумовлює необхідність створення відповідних умов, що визначаються чинністю

закону вартості і сприяють реалізації в умовах ринку усіх факторів

ефективного виробництва. Це вимагає переосмислення економічних основ

господарювання, оволодіння ринковим механізмом з обліком нашої соціально-

економічної дійсності, відсутності ринкової культури й інфраструктури,

необхідної інформації, підготовленості кадрів, а також того, що ринок –

система досить жорстоких соціально-економічних відносин.

Одними з найважливіших умов переходу до ринкової економіки є розробка

відповідної законодавчо-правової основи – як зазначається в ст. 42

Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у комерційній

діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і

безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В умовах побудови ринкової економіки докорінно змінюється характер

організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами

комерційної діяльності. Сьогодні ці відносини будуються з організацією

рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримки комерції,

освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.

ГЛАВА I. Поняття "комерційної діяльності".

Для розуміння того, що таке комерційна діяльність, можна звернутися до

підручника "Комерційне право", за редакцією проф. Шакуна В. И. На

обкладинці цього підручника красується напис "Комерційне право", обіцяючи

нам пояснити, що із себе представляє комерційна діяльність, однак,

відкривши підручник ми побачимо, що проф. Шакун В. И. розповість нам не про

комерційну діяльність, а про правові основи підприємницької діяльності з

навчального курсу КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО. Отже, що ж таке комерційна діяльність?

Судячи з подвійної назви підручника, логічно можна припустити, що

комерційна діяльність набагато ширше підприємницької. Однак проф. Шакун В.

И. на стор.16 свого підручника ототожнюючи комерційну діяльність з

торговими відносинами, говорить про те, що комерційна діяльність вужче

підприємницької діяльності, що у нас традиційно розуміють під комерційною.

Тобто, проф. Шакун В. И. пропонує розуміти під комерційною діяльністю і те

у визначеній мері умовно – підприємницьку, говорячи про те, що таке

визначення не буде суперечити семантиці розуміння "комерційної діяльності".

Потім на стор.18 проф. Шакун В. И. чітко зупиняється на тім, що

підприємницька діяльність не ідентична комерційної і набагато ширше

останньої[1].

Отже, вивчивши доводи проф. Шакуна В. И. ми так і не прийшли до чіткого

розуміння комерційної, торгової, підприємницької діяльності, тому спробуємо

розібратися в цьому самі. Для цього я приведу для початку кілька

взаємозалежних визначень понять, узятих з різних довідкових видань.

Комерсант (від франц. commercant) – особа, що займається приватною

торгівлею, комерцією, що здійснює торгове підприємництво.

Комерція (від лат. сommercium, торгівля) – торгівля і торгово-

посередницька діяльність, участь у продажі чи сприяння продажу товарів і

послуг. У широкому змісті слова – підприємницька діяльність.

Комерційна організація – господарське суспільство, товариство,

виробничий кооператив, торгова чи інша організація, підприємство, що

займається підприємництвом, бізнесом, що переслідують своєю метою витяг

прибули. Є юридичною особою.

Підприємництво – ініціативна, самостійна, здійснювана від свого імені,

на свій ризик, під свою майнову відповідальність діяльність громадян,

фізичних і юридичних осіб, спрямована на систему одержання доходу, прибули

від користування майном, продажу товарів, виконаних робіт, надання послуг.

Торговець (англ. merchant):

1) посередник, що вступає тимчасово в права володіння на товар, що

купується їм, що він потім перепродує;

2) особа, що торгує товаром, що купує і продає товар.

Торгівля:

1) галузь господарства, вид економічної діяльності, об'єктом якого є

товарообмін, купівля-продаж об'єктів, а також обслуговування покупців

у процесі продажу товарів і їхньої доставки, збереження товарів і їхня

підготовка до продажу;

2) комерція, купівля і продаж товарів

Господарство – сукупність природних і зроблених руками людини засобів,

використовуваних людьми для створення, підтримки, поліпшення умов і засобів

існування, життєзабезпечення.

Бізнес (від англ. business – справа, підприємництво) – ініціативна

економічна діяльність, здійснювана за рахунок власних чи позикових засобів

на свій ризик і під свою відповідальність, що ставить головними цілями

одержання прибутку і розвиток власної справи[2].

Комерційна діяльність – підприємницька діяльність у сфері торгівлі,

посередництва, товарно-грошових і чисто фінансових операціях. Комерційна

діяльність ширше поняття торгова діяльність і містить у собі економічний

зміст відносин товаровиробництва, товарообміну, регульованого в

законодавчому порядку.

Підприємництво – активна, ініціативна форма діяльності окремих громадян,

груп, підприємство з виробництва і реалізації товарів, послуг, у яких

випробується найбільш гостра потреба. Підприємництво спрямоване в основному

на одержання прибутку, але може ставити перед собою й інші мети.

Підприємництво виявляється в здійсненні окремих угод у плині нетривалого

часу.

Торгова угода – всі угоди зв'язані з обміном товарами в матеріально-

речовинній формі і надання послуг. Сторони є особливою категорією

підприємців, іменованих комерсантами[3].

Комерсант – це особа, що займається приватною торгівлею комерцією, тобто

діяльністю, спрямованої на одержання прибутку. комерсант є учасником

господарського обороту, у такий спосіб як комерсанта розглядається особа,

що здійснює підприємницьку діяльність на професійній основі і тим самим

підприємство, що забезпечує, (фірму) комерційним успіхом.

Підприємницька діяльність – ініціативна, самостійна діяльність громадян і

їхніх об'єднань спрямована на одержання прибутку[4].

На основі вищенаведених визначень з довідкових видань можна чітко

визначити грані розходження між взаємозалежними поняттями – комерційною,

підприємницькою, господарською і торговою діяльністю.

Для більш наочного відображення побудуємо графік.

З графіка видно, що комерційна діяльність абсолютно ідентична

підприємницької діяльності. Закономірно виникає питання: "Чому ж виникає

плутанина при віднесенні якої-небудь господарської діяльності з метою

одержання прибутку до підприємницької чи комерційної діяльності?".

Відповідь проста – розходження в розумінні цих термінів виникли через те,

що в країнах Європи, Північної Америки, особа, що займається одержанням

прибутку від господарської діяльності називається комерсантом, звідси і

діяльність якої він займається, називається комерційною діяльністю.

У країнах СНД у силу місцевої специфіки, на яку вплинула ідеологія, що

панувала в СРСР, виникло інше визначення особи яка займається одержанням

прибутку з господарської діяльності. Ця особа називається підприємцем, і

діяльність по одержанню прибутку з господарської діяльності стала

називатися підприємницької діяльність.

Отже, комерсант і підприємець займаються тим самим видом діяльності,

звідси видно, що діяльність, якої вони займаються, хоч і має різне

визначення, але абсолютно ідентична.

Глава II. Об'єктивна необхідність державного

регулювання комерційної діяльності в Україні.

Одним з найважливіших політичних і економічних завдань Української

держави є підтримка та розвиток підприємництва. У сучасних умовах з

урахуванням попереднього власного досвіду, а також досвіду економічно

розвинених країн, Україна вступає в ринкову економіку. Соціальне

орієнтоване ринкове господарство з його економічною свободою,

багатоманітністю форм власності, підприємництвом, конкуренцією, соціальним

партнерством і суспільним спрямуванням визначаються як конституційна основа

економічної системи України.

Практика сучасних розвинених держав показує, що державне регулювання

комерції здійснюється безпосередньо через соціально-економічне

прогнозування, розробку державних програм, визначення пріоритетних напрямів

і галузей розвитку народного господарства, через формування інвестиційної,

податкової та кредитної політики. У подальшому це регулювання

забезпечується через реалізацію антимонопольної політики і розвиток

конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему

оподаткування та інші форми регулюючого впливу держави[5].

Отже, не дивлячись на те, що з переходом до ринкової економіки суттєво

змінюється характер, зміст і межі економічної діяльності держави, державне

регулювання економічними процесами та відносинами не зникає, а навпаки,

вдосконалюється. Тобто держава бажає надати переходу до ринку

конструктивного і творчого характеру, поклавши кінець хаосу, що мав місце

на першому етапі реформування економіки України.

Втручання держави у ринкові відносини має різноманітні форми і цей

процес, на мою думку, є об'єктивним.

По-перше, людство дійшло до такої межі, коли воно своєю діяльністю

ставить під загрозу саме існування людини. Нестримна експлуатація природних

ресурсів може призвести людство до безодні. Тому держава зобов'язана

передбачити і приборкати цей процес. Контроль за використанням природних

ресурсів під силу тільки державі.

По-друге, держава змушена здійснювати економічне прогнозування з метою

уникнення дисбалансу в економічних відносинах. Від економіки прямо залежить

міцність самої держави та її політичної влади.

По-третє, виступаючи як надійний соціальний гарант, держава через свої

економічні можливості зобов'язана потурбуватися про найменш захищені

верстви населення (інвалідів, пенсіонерів тощо), тобто частину виробленого

підприємцями продукту вона має перерозподілити серед найбідніших, щоб

запобігти політичному вибуху.

По-четверте, підприємницька діяльність все більше використовує

найскладніші технології, а тому навіть незначні відхилення від правил

експлуатації можуть нанести невиправної шкоди суспільству і держава

зобов'язана взяти під жорсткий контроль такі сфери виробництва.

По-п'яте, участь у світовому перерозподілі праці змушує державу не

тільки прогнозувати свою економічну політику, а й вводити економічні

санкції, заборону на експорт, ліцензії, державне мито тощо.

По-шосте, з кожним роком зростають загальносвітові обсяги бізнесу, що

ще гостріше викликає потребу його легітимності та впорядкованості.

Визначення "правил гри" на ринку, забезпечення досягнень суспільних

результатів (економічне зростання, зниження інфляційних процесів і рівня

безробіття тощо) є головною функцією держави. Характер відносин між

державою і підприємством має визначатися як партнерський. У зарубіжній

науковій літературі найбільш поширеними є кілька концепцій, що

обґрунтовують необхідність державного впливу на ринкову економіку.

Однією з них є теорія – "невдачі ринку". її основна ідея полягає в

тому, що далеко не завжди механізми регуляції так званого "вільного ринку"

є ефективними, наприклад, за кризових обставин чи стосовно певних окремих

сегментів ринку. У таких випадках державне регулювання розглядається як

шлях до подолання недосконалості ринку та його невдач.

Другою теорією, що використовується для пояснення необхідності

державного регулювання економіки, є теорія – "суспільної корисності", або

"суспільного інтересує", її суть полягає у тому, що коли вільний ринок з

тих чи інших причин не відповідає інтересам суспільства в цілому, держава

активно втручається в економічну сферу з метою виправлення положення з

точки зору суспільної корисності.

Не применшуючи значення теорії "суспільного інтересу", слід визначити,

що на її основі можна виправдати будь-яке втручання держави в економічну

сферу, оскільки недоліки у ринковій системі існують завжди, а тому

потенційний обсяг регулювання видається безмежним.

Саме ці процеси безмежного втручання держави практично з будь-якого

питання в комерційну діяльність під гаслом додержання суспільних інтересів

досить часто спостерігаються в Україні.

Необхідність державного втручання в економіку, яка знаходиться у стані

кризи, обґрунтував Дж. М. Кейнс ще під час Великої депресії у США. Якщо

врахувати, що економіка України також переживає кризу, то стає зрозумілою

наша зацікавленість у його міркуваннях.

На думку Кейнса, невтручання держави в економіку в період кризового

стану може викликати масове розорення підприємців, що призведе до закриття

підприємств, внаслідок чого маса безробітних порине на ринок праці, що може

спричинити соціальну напругу в суспільстві.

Водночас державне регулювання може стати чинником як позитивним, так і

негативним, стримуючим процес соціального розвитку, що зменшує

зацікавленість виробників у високоефективній діяльності. Його

неефективність особливо помітна при вирішенні слабко окреслених і політичне

суперечливих проблем, які потребують складної організаційної координації.

Державні органи України неодноразово виявляли недозволену повільність,

ухиляючись від радикальних заходів, бажаючи зберегти статус-кво, виявляли

недостатню гнучкість, надмірну обережність тощо.

В Україні ще не накопичений достатній досвід щодо підтримки і

регулювання комерційної діяльності. Щоправда, останнім часом у системі

державного апарату були створені відповідні органи, серед них Державний

комітет України з питань розвитку підприємництва, Антимонопольний комітет,

Комітет з питань захисту прав споживачів та ін.

З метою аналізу ролі держави в регулюванні ринкової економіки

звернемося до досвіду державного регулювання економіки комерційної

діяльності в країнах Західної Європи, США та Японії, де процеси впливу

держави на економіку існують уже тривалий час та пройшли певний шлях

становлення та розвитку. Зважуючи позитивні сторони і недоліки державного

регулювання, названі країни знаходять баланс цих сторін. Наприклад, у

Франції і Нідерландах економічне планування народного господарства

здійснюється відповідними установами, які носять назву Держплану[6].

Крім того, майже в усіх країнах Західної Європи є спеціальні установи,

які, хоч і мають різні назви (служба контролю за торгівлею, офіс цін,

комітет з конкуренції тощо), але виконують переважно одну і ту саму

функцію: слідкують за станом внутрішнього ринку. Державні органи в межах

своєї компетенції можуть втручатися у будь-яку комерційну діяльність.

Головним засобом впливу на підприємців є рекомендація, порада. Якщо ж

рекомендація залишається без уваги, накладається значний штраф.

До компетенції державних органів і управлінь входить і така важлива

функція, як контроль за дотриманням мінімального рівня заробітної плати.

Все це створює рівновагу доходів населення і цін у державах Західної

Європи.

У США, де бізнес більш розвинений, ніж у Західній Європі, комерційна

діяльність регулюється численними державними органами, серед яких особливе

місце займають комісія з безпеки споживчих товарів, комісія з цінних

паперів і бірж, національна рада по трудових відносинах, відомство із

соціального захисту, комісія з питань харчових продуктів та медикаментів,

відомство професійної безпеки, відомство пенсійного планування, відомство

по захисту навколишнього середовища, відомство по добуванню і переробці

нафти та газу тощо.

Один із найбільш видатних прибічників лібералізму американський вчений

М. Фридман визначив 14 сфер діяльності, з яких уряд має бути виключений.

Серед них, зокрема, державі рекомендується відмовитися від детального

регулювання будь-яких галузей економічної діяльності, ліцензування будь-

яких видів трудової діяльності, обов'язкового страхування для забезпечення

громадян за віком, будь-якого контролю засобів масової інформації тощо[7].

У післявоєнній Японії прибічники лібералізму на перший план висували

ідеї стабільності, порядку і вважали, що роль застрільника економічних

перетворень – не для держави[8].

Таке заперечення і критика усіх форм державного впливу на економіку та

підприємницьку діяльність навряд чи можна вважати правильними. Проте і

зворотне твердження, що будь-який вплив з боку держав є ефективним у

досягненні позитивних результатів, є також хибним.

Завдяки тому, що у США законність стала моральною нормою повсякденного

життя мільйонів людей, а захист приватної власності – головне завдання як

державних службовців, так і всіх інших представників суспільства, держава

зосередилась на створенні загальних умов розвитку підприємництва,

функціонування виробництва і забезпечення великих прибутків, підтримки і

коригування ефективної податкової та тарифної системи.

Безперечно, слід уникати надмірного регулювання економіки і комерційної

діяльності, однак за умов перехідної економіки України, на мій погляд, слід

використовувати – "змішане регулювання". Його змістом є поєднання

саморегулювання конкурентного ринку з державним впливом на економічну

діяльність суб'єктів господарювання.

Так, необхідна межа у співвідношенні форм і методів державного

регулювання і неоліберальної політики. Державні структури України повинні

на етапі реформ формувати такі політико-правові та інституціональні умови,

які б забезпечили цивілізований розвиток комерційної діяльності, надаючи

можливості підприємцям у межах, визначених законом, здійснювати діяльність,

що має користь для окремої людини і для суспільства у цілому.

Отже, ідея змішаного регулювання знайшла своє місце у "Концепції

розвитку внутрішньої торгівлі України"[9], де Верховна Рада України

зазначила, що метою державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі –

має бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення

соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом

активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і

споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності

правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш

сприятливого інвестиційного клімату у цій сфері. У реалізації цієї цілі

щодо розвитку внутрішньої торгівлі держава виступала як:

- ініціатор реформування і гарант правового забезпечення рівних прав

суб'єктів господарських відносин у сфері торгівельної діяльності,

законності та охорони прав громадян як споживачів товарів та послуг;

- учасник-партнер комерційної діяльності, спрямованої на одержання

прибутку, з додержанням всіх норм щодо ризику і майнової відповідальності

у межах, визначених організаційно-правовими формами підприємництва;

- провідник структурної політики розвитку торгівлі через систему

органів державної влади.

Також у зазначеної Концепції визначається, що співвідношення методів та

механізмів державного регулювання розвитку комерційної діяльності

змінюється в напрямі розширення сфери та посилення результативності

економічних методів впливу на її розвиток на противагу заборонно-

дозвільним або обмежувальним механізмам регулювання. Окрім цього після

закінчення приватизаційного періоду, державне регулювання комерційної

діяльності повинно буде обмежуватись моніторинговою політикою щодо

антимонопольних принципів відносин суб'єктів ринку, сприяння розвитку

конкуренції, дотримання прав та інтересів споживачів, інших правових

норм регламентації підприємництва у сфері торгівлі.

Основою же досягнення цих прогресивних ідей Україною, стане доповнення

правового регулювання комерційної діяльності у чинному законодавстві –

новим Цивільним кодексом України та Законом України "Про внутрішню

торгівлю", які започаткують створення законодавчої бази для забезпечення

умов, які сприяли б ефективній комерційній діяльності на принципах

вільного підприємництва. Це вдосконалить правовий статус організаційних

форм комерційної діяльності, дасть змогу регламентувати права і

відповідальність її суб'єктів, більш обґрунтовано визначати заходи

державного регулювання і підтримки підприємництва.

ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну

діяльність в Україні.

Для зрозуміння законодавства, яке регулює комерційну діяльність в

Україні, треба насамперед чітко визначити, що уявляють із себе нормативні

акти комерційного законодавства. Отже визначення нормативного акта

комерційного законодавства ґрунтується на загальнотеоретичному понятті

"нормативний акт". Нормативний акт комерційного законодавства являє собою

офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом

норм комерційного права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми

комерційного права.

Норма комерційного права – це елемент системи комплексної галузі

комерційного права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми

комерційного права, як елемент комплексної галузі комерційного

законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта

комерційного законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний

акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері

комерційної діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт – це

юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм

комерційного права.

Як форма комерційне законодавство є основним видом правової інформації,

визначення якої дає Закон України "Про інформацію"[10]. Згідно із ст. 22

цього закону комерційне законодавство є "сукупністю документованих або

публічно оголошених відомостей" (про комерційне право України). Це означає,

що державні органи зобов'язані забезпечувати видання законів та інших

нормативних актів комерційного законодавства, причому "у найкоротші строки

після набрання ними чинності". Ця норма, на жаль, виконується не належним

чином, особливо щодо підзаконних актів комерційного законодавства.

Поняття нормативного акта комерційного законодавства багатозначне. Воно

визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні

акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів комерційного

законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та

змістом норм комерційного права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою комерційне законодавство функціонує як

вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи

обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади,

які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання

комерційної діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, головними з

яких є комерційне законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах

Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію

вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету

Міністрів) у нормативному регулюванні комерційної діяльності.

Другий блок становлять комерційні закони, їх можна класифікувати як:

- загальні (Закон України "Про власність"; Цивільний кодекс, який

регулює основні види комерційних відносин і договорів);

- закони про види і правовий статус господарюючих суб'єктів (Закони

"Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про

колективне сільськогосподарське підприємство" тощо);

- закони про окремі види господарської діяльності (Кодекс торговельного

мореплавства, Повітряний кодекс України);

- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний

кодекс України).

Ще один блок нормативних актів комерційного законодавства становлять

так звані законодавчі акти:

а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які

приймаються як акти поточного законодавства;

б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися

Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих

йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок комерційного законодавства становлять

підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (наприклад, "Про

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"[11], "Про державну комісію з

цінних паперів та фондового ринку"[12]);

б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які

видаються як оперативні комерційні акти (наприклад, "Про заходи щодо

врегулювання відносин заборгованості підприємств"[13]);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з

господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції

України[14];

г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та

інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді

положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних

міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти,

прийняті комерційними об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами

тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів комерційної діяльності;

д) нормативні акти комерційного законодавства місцевих рад народних

депутатів та місцевих держадміністрацій (нормативні комерційні акти

територіальної дії). Важливою як у теоретичному, так і в практичному

аспекті є загальна класифікація нормативних актів комерційної діяльності на

види за змістом тих норм комерційного права, які офіційно встановлюють ці

акти. Залежно від змісту доктрина комерційного права розрізняє чотири види

актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціонування комерційних

правовідносин. Такі норми містяться у кодексах, які кодифікують окремі

інститути комерційного права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про

договірні комерційно-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші

форми обміну, загальний і будівельний підряд;

- інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів. Щодо

окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти комерційного

законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні

правила перевезення вантажів;

- компетенційні акти, які визначають види господарюючих суб'єктів, а

також їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто комерційну

компетенцію;

- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та

його результати, зокрема технологічні процеси, якість продукції (робіт,

послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми

виробітку тощо). Формами нормативних документів є стандарти (державні,

галузеві, підприємств, технічні умови), а також державні будівельні норми і

правила;

- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм

адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти комерційних

відносин при належній правомірній поведінці, а не загальні правила

поведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування,

програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження

(юридична форма).

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, комерційне

законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається

предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами комерційної

(продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування,

ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства,

видами комерційних відносин. Отже, основою системи комерційного

законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета

регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи визначаються

структурами кодексів. Комерційне законодавство не кодифіковане.

Структурними підрозділами системи комерційного законодавства є окремі

законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу

(підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних

відносин чи вид діяльності.

Основою комерційного законодавства є система статусних, або

компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище

суб'єктів комерційної діяльності (законодавчий інститут суб'єктів

комерційної діяльності). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на

які вони поширюються. Так, загальні закони "Про підприємництво[15]", "Про

підприємства в Україні[16]" поширюються на всі підприємства і на всіх

підприємців. Вони визначають види і організаційні форми підприємств,

порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності,

порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи

належить Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або

визнання його банкрутом"[17], який визначає умови та порядок визнання

підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій

кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони,

які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей

економіки. Зокрема, це Закон України "Про господарські товариства"[18],

яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських

товариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на договірних умовах

шляхом об'єднання майна і комерційної діяльності їх учасників. Закон

України "Про сільськогосподарську кооперацію"[19] враховує особливості

правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань.

Ще один приклад – Закон України "Про режим іноземного інвестування"[20], в

якому розділ IV "Підприємства з іноземними інвестиціями" врегульовує

особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією.

Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств:

виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та

ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних

актів, які регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій,

корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань

підприємств регулюється Законом "Про підприємства в Україні" (об'єднань

кооперативів у сільському господарстві – Законом "Про сільськогосподарську

кооперацію"). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету

Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств

окремих галузей (вугільної промисловості, зв'язку, транспорту та дорожнього

господарства, електроенергетичних підприємств, нафтової, газової,

нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять

і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного

законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах – "Про

обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у

підприємницькій діяльності"[21] та "Про Антимонопольний комітет

України"[22]. Це специфічне законодавство, яке покликане виконувати функцію

захисту ринків України від зловживання монопольним становищем окремими

господарюючими суб'єктами. Названі закони створюють правову основу для

обмеження і попередження монополізму, недопущення у комерційної діяльності

недобросовісної конкуренції, здійснення державного контролю за виконанням

вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють

монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробництві та

реалізації продукції (робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін

та інші монопольні явища і дії.

Фундаментальним інститутом комерційного законодавства є система

нормативних актів, які на основі Закону України "Про власність"[23]

регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим

майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні

акти:

- про управління державною власністю. Це в основному постанови

Кабінету Міністрів, укази Президента України, які деталізують положення ст.

31–39 (про державну власність) Закону України "Про власність". Стосовно

державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна,

яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або

в оперативному управлінні державних установ;

- про оренду державного та комунального майна;

- про приватизацію майна державних підприємств та організацій.

Окремим важливим інститутом комерційного законодавства є інститут

комерційного договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене

тим, що інститут комерційного зобов'язання і комерційного договору є

фундаментальним для всіх видів комерційних відносин. Діюча система

законодавства про договірне комерційне право ґрунтується на кодифікованих

законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти –

це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та

окремі види зобов'язань; Закон "Про підприємства в Україні", в ст. 21 якого

йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 – про

відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний

процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встановлюють загальний

порядок врегулювання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та

розірванні господарських договорів. До цього інституту належать також

кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими

регулюються окремі види договорів (наприклад підряду на капітальне

будівництво – Законом України "Про інвестиційну діяльність"[24])

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на

Законі "Про власність", охоплює такі основні закони і декрети:

- Закон України "Про банки і банківську діяльність"[25];

- Закон "Про національну депозитарну систему та особливості

електронного обігу цінних паперів в Україні"[26];

- Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"[27], який визначає

умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку

діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства"[28],

яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та

діяльності;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання

і валютного контролю"[29]. Він установлює режим здійснення валютних

операцій на території України, визначає загальні принципи валютного

регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших

кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права

й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного

контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;

- Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні

компанії"[30]. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та

інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та

інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності,

здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх

учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками

(страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних

товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками

(юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових

інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій

(страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом

сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових

премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне

страхування.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним

актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"[31], який

регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю,

економічне і науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію

виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва,

транспортні відносини, експедиторські операції, надання різноманітних

послуг, банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх

застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету Міністрів:

"Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та

відповідальність за їх порушення"[32], "Про стандартизацію і

сертифікацію"[33] та "Про державний пробірний нагляд"[34] та Законом

України "Про метрологію та метрологічну діяльність"[35]. Закон України

"Про страхування"[36]. Зазначене законодавство:

- встановлює правові основи державного нагляду за додержанням

стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності

(підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів,

норм і правил;

- спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян

України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на

основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених

у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих

умов для розвитку міждержавних зв'язків;

- визначає правові та економічні основи систем стандартизації та

сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на

території України;

- встановлює правові основи державного контролю за видобуванням,

виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних

металів і дорогоцінного каміння, виконання операцій із зазначеними

цінностями.

Законодавство про арбітражні суди[37] та арбітражний процес[38]

визначає організацію та діяльність арбітражного суду – незалежного органу у

вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами,

державними та іншими органами, а також організацію та діяльність

міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду)[39] щодо вирішення

спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів

міжнародних економічних зв'язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення

комерційної діяльності, яке включає, зокрема, створення її законодавчої

основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів),

що визначають правовий статус суб'єктів комерційної діяльності та

регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного комерційного законодавства в Україні

пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально-

політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування

старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування

державної власності як основи економічної системи, директивного планування

та дії принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоча

так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи

(липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання

господарських відносин, проте суперечності з старим законодавством періоду

адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому

основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про

підприємництво", "Про підприємства в Україні") одразу ж після набуття

чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з

Цивільним кодексом, робота над оновленням якого невиправдано затягується).

Суперечності нового законодавства з старим не лише перешкоджають творенню

правопорядку в комерційних відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною

правопорушень та зловживань з боку суб'єктів комерційної діяльності.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони "Про цінні

папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське)

господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства",

укази Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"

та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та

приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання

неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який

закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли

труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів

(як це було з антимонопольним законодавством та законодавством про

приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції

побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне

становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє

невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та

проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання

верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів

державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в

комерційному законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що

загальносоюзне комерційне законодавство містило ряд принципово важливих для

правового регулювання комерційної діяльності актів, не продубльованих

республіками (транспортні кодекси та статути, Положення про поставки,

Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків

(насамперед з державами "близького зарубіжжя"), необхідність їхнього

відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми – створення

правової бази міждержавної комерційної діяльності, узгодженої з уже

прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути

узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна

погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення

комерційного законодавства держав – учасниць Співдружності, вчинену в

Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами – учасницями СНД. Ця угода передбачає

проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює комерційну

діяльність, у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині,

що регулює комерційну діяльність); законодавство про підприємства та

комерційну діяльність, про порядок розгляду господарських спорів,

антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про

зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні

інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила

і тарифи [40]. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути

наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в

майбутньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в національному

правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них –

тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності

кодифікації комерційного законодавства, форми та назви кодифікованого акта.

В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця

дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного,

комерційного та торгового законодавства.

На стані комерційного законодавства негативно позначається відсутність

чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення

на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних

актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін

до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із

Законом "Про підприємства в Україні". До цього закону, який є одним з

базових нормативних актів комерційного законодавства, вже понад п'ятнадцять

разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету Міністрів дію ряду положень

зупинено. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до

Закону "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами,

прийнятими в один день – причому три з цих законів мали однакову назву:

"Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про

підприємництво"[41].

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91–94 з питань

законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради щодо

розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущення

зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами

діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання діяльності самої

Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип

правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних

актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та

кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері

правового регулювання комерційних відносин є видання нормативних актів

міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами

господарського управління, та контролю. В юридичній літературі та у

практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними

актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону,

покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму.

Вони є однією з форм державного регулювання комерційної (підприємницької)

діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулюванні тих або

інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового

регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних

актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим

актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з

метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної

виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і

законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні

з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію Міністерством юстиції

відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативних актів

міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів

господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й

законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України[42], на державну реєстрацію подаються

акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на

невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове

застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним

часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами

"Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також

прийняті в порядку експерименту.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів

допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза

межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного

банку[43] України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юридичні

особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 Закону "Про банки і

банківську діяльність" підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють

відносини з участю фізичних осіб.

Виходячи з того, що багато з прийнятих Національним банком України

нормативних актів мають міжвідомчий характер і є обов'язковими не лише для

всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону "Про банки та

банківську діяльність"), було б доцільно поширити режим державної

реєстрації, встановлений Указом Президента України від З жовтня 1992 р. та

постановою Кабінету Міністрів України3, на всі акти Національного банку, що

мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести

деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною

системою діловодства, оскільки такі види документів, як листи, телеграми,

що їх практикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за

змістом документів, що виділяються у зв'язку з особливим способом передачі

тексту[44], але не є нормативними актами відомчого характеру, які можуть

видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкції, вказівок

тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про державну реєстрацію

нормативних актів: "...обов'язок робити посилання на номер і дату державної

реєстрації нормативних актів, що публікуються", деякі засоби масової

інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності

опублікованих актів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані

новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо

ми як держава хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише

виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню

правопорушень суб'єктами комерційної діяльності.

ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності.

Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване теорією комерційного

права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники

комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи.

Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення

підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не

суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий

статус потребує детального дослідження.

Суб'єктами комерційного права є:

а) фізичні особи;

б) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і

реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи,

надають послуги;

в) організації – споживачі результатів комерційної діяльності;

г) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в

економіці.

Суб'єкти комерційного права діють або як власники основних засобів

виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як

комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне

підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване

кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом

визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про

власність", ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні").

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності,

закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну

організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або

управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як

передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє

суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа

(наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян,

яке є учасником комерційних відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та

ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права

визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств,

міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-

правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом

форм, або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У

цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм

статутом.

Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне

відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових

коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного

права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і

учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлюється і

закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право

визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про

створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських

об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому,

розрахунковий та інші рахунки в банках.

Правом власності і комерційним законодавством про управління майном

визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може

бути право власності, право повного господарського відання (зокрема щодо

державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств,

інших державних установ і організацій, що перебувають на державному

бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі

орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права є його

комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на

законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові

права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах.

Правосуб'єктність суб'єкта комерційного права доктринально визначається як

комерційна компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і

набутих у комерційних правовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти

комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі

юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції

безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її

результатів або управлінську діяльність в економіці.

Комерційне законодавство і право регулює умови створення і діяльності

різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове

становище.

Класифікація суб'єктів комерційного права на види здійснюється згідно

з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає

зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній

системі України.

З урахуванням особливостей функцій комерційне законодавство визначає

правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:

1) фізичні особи;

2) підприємства та їхні структурні підрозділи;

3) об'єднання підприємств;

4) фінансові та посередницькі інститути;

5) органи державної виконавчої влади в економіці.

Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового

становища окремих видів суб'єктів комерційного права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в

економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств

законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного

господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є

комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство

визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення

господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної

діяльності), який має необхідні для цього повноваження і реєструється у

визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну

підприємство в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття компанія

або корпорація.

Суб'єктами комерційної діяльності є також підрозділи підприємств (ст.

7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій.

Вони створюються самими організаціями для певної комерційної діяльності.

Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях

про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти

не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів комерційного права є об'єднання підприємств, що

визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах

двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих

учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом

(договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно

із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші

виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у

тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і

посередницькі інститути, що відносяться до інфраструктури ринку. Загальна

риса, яка їх об'єднує, – обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна

визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого

товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування

ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування

господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої

діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви

цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні

фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та

фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи державної

виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці

(органи управління).

Види органів управління – суб'єктів господарського права системно

визначені у Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення

недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"[45]. Це:

- центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

- представницькі органи та органи місцевого самоврядування;

- органи управління громадських організацій;

- асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання

підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм

повноважень.

Особливими суб'єктами господарського права слід визнати фізичних осіб-

підприємців:

- громадян України;

- іноземці;

- особи без громадянства.

Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких

організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво").

Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої

праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися і без

створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної

трудової діяльності.

Кожен з видів суб'єктів комерційного права має свої певні завдання.

Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну,

розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади –

управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій

врегульовані завдання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні

комерційно-правові акти – установчі документи (установчий договір і

статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про

міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань статутні акти

врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта

комерційного права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види

законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної,

комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх

статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської

діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальнюючим

показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст.

1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про

підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює

власник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його

засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон

дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не

забороненої законом.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного

права виступають його права, захист яких гарантує держава. Права суб'єктів

визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права

підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів,

органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту[46].

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності,

згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення

господарської та іншої, не забороненої законом діяльності" (ст. 4 Закону

"Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про

підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі

права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів

діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право

на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у

встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним

правилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного

права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок

здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами,

визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на

господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового

колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо

(кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи

(державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений

ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати

свої управлінські права органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад

його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи:

філії, представництва, відділення тощо;

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність,

призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до

якої власності воно належить. Конкретно це питання визначається статутними

актами. Наприклад, підприємства – суб'єкти права колективної власності

мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори

(наприклад, загальні збори акціонерного товариства) або конференція.

Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління

обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і

затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого

складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі

виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності

наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною

системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи

державних підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні").

Реалізуються повноваження трудового колективу згідно з статутом загальними

зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада

трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном

на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, комерційних об'єднань врегульовані

на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести

права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди,

обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному

балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та

укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві

власності або на праві повного господарського відання. Майно державної

власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві

повного господарського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному

суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його

статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям,

здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування,

списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до

свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший

правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його,

поліпшувати та ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові

права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та

інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні

(застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і

реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як

гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні

майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій

підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів,

векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною

правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має

право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально

визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства – акції, облігації; інші

підприємства – облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати

(перезатверджу вати) установчі документи; у встановленому законом порядку

реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності (тобто комерційної

діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства

зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними

контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї

роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом

звітність;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи,

інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень

антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких

інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки,

передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про

підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Україні" зобов'язують

їх:

- раціонально використовувати природні ресурси;

- охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого

впливу;

- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону

природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу

відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.

ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні

У відповідності зі статтею 32 Закону "Про підприємства в Україні"

контроль за окремими сторонами діяльності підприємств здійснюють державні

податкові адміністрації, державна контрольно-ревізійна служба, державні

органи, на які покладений нагляд за безпекою виробництва і купа,

протипожежною й екологічною безпекою, інші органи.

Аналіз діючого законодавства дозволяє віднести до числа останніх

наступні органи:

1) міліції;

2) державного пожежного нагляду;

3) митні;

4) державного санітарного нагляду;

5) державного ветеринарного нагляду;

6) державної служби по карантині рослин;

7) Міністерства охорони навколишньої природного середовища і ядерної

безпеки;

8) Фонду соціального страхування;

9) Пенсійного фонду;

10) державної статистики;

11) Державного комітету з захисту прав споживачів;

12) державного контролю за цінами;

13) інспекції державного архітектурно-будівельного контролю;

14) Державного комітету України по стандартизації, метрології і

сертифікації;

15) Державного комітету України з питань розвитку підприємництва;

16) фінансові;

17) Міністерства охорони здоров'я України;

18) Міністерства праці України;

19) Антимонопольного комітету України;

20) Національного банку України;

21) деякі інші органи, а також виконавчі комітети місцевих Рад.

Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за комерційною

діяльністю і недержавними органами, наприклад, суспільній пожежній охороні

й ін.

Органи, що контролюють окремі сторони діяльності комерційного

підприємства, здійснюють повноваження в границях своєї компетенції.

Підприємство має право не виконувати вимог зазначених органів, якщо ці

вимоги виходять за границі їхніх повноважень. Підприємство має право на