Державне регулювання та підтримка підприємництва в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Shura19@yandex.ru

На тему: “Державне регулювання та підтримка

підприємництва в Україні”

Виконав: студент курсу, групи ,

факультету “Економіка підприємства”

спеціальності “Облік і аудит”

РІВНЕ - 2003

Державне регулювання та підтримка

підприємництва в Україні

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше,

визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і

видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-

друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові

(фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські,

торгові та інші підприємства.

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний

ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг

та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Сьогоднішні реалії життя в Україні вимагають радикального оновлення

курсу реформ. Зміни можуть здійснюватися чи самими ринковими силами, які

визначають обличчя країни, і тоді роль держави полягатиме в згладжуванні

негативних наслідків чи докладатимуть (в межах ринкової парадигми розвитку)

наполегливих зусиль з метою цілеспрямованого реформування економіки.

Цивілізовані взаємовідносини між державою і підприємцями повинні мати

взаємо доброзичливий, вимогливий та економічно й соціально вигідний

характер. Звісно - ці відносини не були і не можуть бути рівними і

безхмарними. Однак державне втручання мусить розглядатися господарчими

суб'єктами всіх рівнів не просто як складова частина ринкового

господарства, але насамперед як об'єкт власного економічного інтересу.

Планування того, як отримати користь з державного регулювання, стає також

компонентом діяльності менеджерів з вироблення стратегії менеджменту та

маркетингу фірми. Більше того, можна стверджувати, що не існує такої сфери

регулювання, де воно не відбувалося і його дії не були б спрямовані фірмами

на дискредитацію конкурентів, применшення їхніх переваг для одержання

високих прибутків. Можна впевнено стверджувати, що суб'єкти малого і

середнього бізнесу не є пасивними об'єктами державного регулювання.

Практика свідчить про активне пристосування підприємницького середовища до

втручання держави в економіку. Підприємництво не лише намагається

використати це втручання собі на користь, але й активно впливає на сам

процес регулювання. Щоправда, питання полягає в тому, наскільки цей

взаємозв'язок є результативним, суспільно-корисним.

Державне регулювання намагаються використати в своїх інтересах ті,

хто безпосередньо займається формуванням економічної політики, в тому

числі, й у сфері розвитку підприємництва. Фахівці, причетні до цього

процесу, раціональні у своїй поведінці та виборі рішень і діють відповідно

до власних інтересів, що є складовими у накопиченні їхнього політичного

капіталу.

Уряд України з метою досягнення політичних цілей нерідко здійснює

регулювання всупереч вектору економічного розвитку. А це знижує

ефективність державного регулювання, робить його непослідовним,

деструктивним, а подекуди просто згубним для розвитку окремих секторів

національної економіки.

Саме державне регулювання підприємництва супроводжується великими

фінансовими витратами. Хоча воно є не лише економічним феноменом, причому

не тільки в їхній організаційній гармонізації, але й також у аспекті

використання державних ресурсів та ініціатив на користь підприємницьких

структур або їхніх груп. Не тільки господарчі суб'єкти є об'єктом впливу з

боку держави, але, що головне, сама держава стає об'єктом впливу з боку

малого і середнього бізнесу.

Керуючись власними приватними інтересами, підприємницькі структури,

як державні, так і недержавні, постійно конкурують між собою за вплив на

державні структури, розподіл ресурсів, за можливість отримання державної

підтримки.

З цього випливає те, що держава, обираючи методи регулювання,

використовує приватні засоби, а загальногосподарська заданість державного

регулювання перетікає певною мірою в його приватну реалізаційність. З

іншого боку, якщо зауважити, що держава - це немонолітне явище, де присутні

різні інтереси, течії, тенденції та різні сили тиску, то державне

регулювання являє собою складний суспільно-приватний інтерес, який не має

достатньо певного ані суспільного, ані приватного розв'язання. Тобто можна

впевнено говорити про конкуренцію, яка характерна не тільки для

підприємницького (базисного) середовища, але й про її наявність у

господарській надбудові, на рівні державного господарювання, саме в межах

макрорегулювання.

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому

суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і

соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями

товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах,

послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого

суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його

правовою основою.

Порядок створення діяльності, реорганізації та ліквідації окремих

організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими

актами України.

У разі, коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено,

підприємець своїм статутом.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського

законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища

підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну

сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими

кваліфікується як господарюючий суб'єкт права. За допомогою цих о ознак,

систематизованих статтею 1 Закону «Про підприємства в Україні», уніфіковано

визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей

народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою

народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує

підприємство) як організаційну форму господарської («бізнесової»)

організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і

робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської

діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна ланка, з одного

боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної

діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без

створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого, —

від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки:

об'єднань підприємств, фінансових посередницьких інститутів, органів

управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство — це господарюючий суб'єкт.

Суть визначення господарюючий суб'єкт полягає в тому, що підприємство є

товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі

(промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як

господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та

комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства

належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну

від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у

прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов

діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект даного

визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї

господарської діяльності «має право власної ініціативи приймати будь-які

рішення, що не суперечать законодавству України» (ст. 27 Закону «Про

підприємства в Україні»).

Нарешті, підприємство — це статутний господарюючий суб'єкт. Статут

підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне

визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від

яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі

спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з

найважливіших правових актів підприємства, тому стаття 9 Закону «Про

підприємства в Україні» спеціально зазначає обов'язкові і альтернативні

пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно —

основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і

розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного

господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від

майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом

права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському

балансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон

визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта,

з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у

своєму складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону «Про підприємства в

Україні»). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств

(господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство

починає діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація,

створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення

господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі

(продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі

статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є

юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в

банках.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як

організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається

для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію

підприємств залежно від трьох форм власності, визначених ст. 2 Закону «Про

власність», та від способів розмежування в підприємствах окремих форм

власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні

в законодавстві, тобто в Законі «Про підприємства в Україні» і спеціальних

законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право

присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної

форми підприємства визначаються як державні, колективні, приватні та

підприємства двох і більше форм власності (змішані).

Закон України “Про підприємництво”, найважливішою ознакою

підприємницької діяльності визначає її ініціативний та самостійний

характер. Підприємець самостійно планує свою діяльність, спираючись на

встановлений попит і кон‘юнктуру ринку, розпоряджається чистим прибутком,

який остається після сплати податків і інших обов‘язкових платежів.

Але самостійність підприємця в умовах ринкової економіки у будь-якій

країні небезмежна і постійно знаходиться під регулюючим і координуючим

впливом органів державного управління і місцевого самоврядування.

В законі, який закріпляє гарантію підприємницької діяльності

міститься правило яке забороняє втручання держави і її органів в діяльність

підприємців. Разом з тим ця норма має застереження про можливість впливу

державних органів на підприємницьку діяльність на підставі і у межах

повноважень передбачених законодавством.

В умовах здійснення економічної реформи перехід до ринку система

прямого адміністративного управління зазнала глибоких змін. Здійснена

заміна планування і прямого контролю побічним, який спирається головним

чином на економічні і правові важелі. У органів державного управління

з’явилися в основному нові методи управління через податки, сертифікацію

товарів (робіт, послуг), цінову політику, ліцензування окремих видів

підприємницької діяльності, недопущення монопольного становища на ринку

окремих підприємців, недобросовісної конкуренції про що наводилося нижче в

дипломній роботі і тощо.

Підприємці у свою чергу зацікавлені в чітких, визначених

взаємовідносинах з органами управління, тому на перший погляд повинна

зростати роль правового регулювання контрольних функцій.

Але правове регулювання підприємницької діяльності органами

управління повинно здійснюватися в межах їх компетенції з додержанням

порядку встановленого законодавством. Мається на увазі також і прийняття

відповідним органом владних актів, форма, порядок і строки їх направлення,

які чітко визначені в законодавстві. Окрім того при регулювання

підприємницької діяльності в діях органів управління повинен бути присутній

принцип достатності і здорового глузду, хоча в діючому законодавстві він

прямо не закріплений.

Але, як свідчить практика в діях державних органів мають місце

чисельні випадки втручання у підприємницьку діяльність, створення правових,

адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку

підприємництва.

Тому з метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку

діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та

організаційних перешкод у розвитку підприємницької діяльності,

запровадження нових підходів до державного регулювання підприємства з

урахуванням його значення для економічного зростання України 7 лютого 1998

р. набрав чинності указ Президента України “Про усунення обмежень, що

стримують розвиток підприємницької діяльності”, який був прийнятий 3 лютого

1998 р.

Згідно цього указу визнано за необхідне здійснити заходи щодо

усунення обмежень, які сприяють розвитку підприємницької діяльності, а

також визначено поняття дерегулювання, як сукупності, заходів, спрямованих

на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність,

усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод

в розвитку підприємницької діяльності. Тому дерегулювання можна вважати не

тільки одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління,

але і одним з правових заходів здійснення захисту підприємців.

По-перше, ці заходи включають спрощення порядку створення реєстрації

та ліквідації суб‘єктів підприємницької діяльності.

Насамперед із прийняттям Верховною Радою 12 грудня 1997 року закону

України “Про внесення змін та доповнень” до закону України “Про

підприємництво”, значно спрощена саме для підприємця державна реєстрація

суб‘єкта підприємництва. З 2 липня 1998 р. набула чинності постанова

Кабінету Міністрів від 25.05.98 р. № 740 “Про порядок реєстрації суб‘єктів

підприємницької діяльності”, якою затверджене нове положення про державну

реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності.

Це вже третя постанова кабінету Міністрів, що регулює порядок

державної реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності, тому що дві

попередні мали певні недоліки.

Головним позитивним моментом, що передувало розробці положення є

участь в його розробці практиків з місць самих підприємців. При цьому

наголос, як цього вимагав указ Президента України “Про усунення обмежень,

що стримують розвиток підприємницької діяльності”, робився на спрощення

процедури реєстрації, скорочення її термінів, насамперед для підприємців.

Сьогодні збільшився тягар навантаження в основному на органи реєстрації.

Відповідно до вимог нового положення про реєстрацію суб‘єктів

підприємницької діяльності значно скорочується шлях підприємця по створення

підприємства, як юридичної особи.

Раніше треба було засвідчувати установчі документи нотаріально,

подавати на реєстрацію до міськвиконкому (райдержадміністрації), а після

цього знову засвідчувати копії установчих документів у нотаріаті,

отримувати в органах статистики ідентифікаційний код на свідоцтво про

державну реєстрацію.

При чому, якщо державна реєстрація здійснювалась суворо в п‘ятиденний

термін, то для одержання коду такого терміну не існувало, а тому необхідно

було знову в нотаріаті знімати копії свідоцтва про державну реєстрацію,

вставати на облік у фондах Пенсійного, соціального страхування, затятості

населення. Лише після цього нарешті, можна ставати на облік в податковій

службі, відкривати рахунки, отримувати дозвіл на виготовлення штампів і

печаток. Крім того, відомчі інструкції встановлювали свої терміни

постановки на облік (від п‘яти до тридцяти днів).

Тепер підприємцю потрібно тільки здати належним чином пакет

установчих документів оформити згідно вимог чинного законодавства органу

державної реєстрації, а після державної реєстрації отримати свідоцтво про

державну реєстрацію суб‘єкта підприємницької діяльності з проставленим

ідентифікаційним кодом та три копії свідоцтва, оригінал та копію установчих

документів і можна ставати на облік у податкову службу, якій відводиться на

це два дні, після чого потрібно відкрити рахунок в банківській установі та

отримати дозвіл на виготовлення печаток.

Орган державної реєстрації самостійно повідомляє відповідні фонди та

органи статистики про реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності.

Ці зміни насамперед позитивно відчують на собі підприємці в сільській

місцевості, тому що за ідентифікаційним кодом та печаткою їм не знадобиться

вдруге їхати до обласного центру. Можна тільки уявити, скільки на це

втрачалося нервів, коштів, часу, особливо коли підприємець здалеку

приїжджав у неприйомний день.

Згідно з новими змінами до чинного законодавства питання ведення

Реєстру суб‘єктів підприємницької діяльності покладено на Ліцензійну палату

України.

У всіх країнах світу державна інформація будується за принципом

розподілених баз даних. Всі органи влади, як правило, мають свої власні

реєстри, які об‘єднуються за певними принципами у державний реєстр. Тому з

метою приведення інформаційної системи (про суб‘єктів підприємницької

діяльності до загальноприйнятих у світі та можливості інтегрування в

Європейську інформаційну мережу Ліцензійною палатою України створено

окремий реєстр суб‘єктів підприємницької діяльності. Він є однією з

складових частин Єдиного державного реєстру підприємств та організацій

України (для юридичних осіб) та Єдиного реєстру платників податків фізичних

осіб – для приватних підприємців (фізичних осіб). Тобто ще й об‘єднає ці

два реєстри в аспекті можливості оперативного внесення змін до реквізитів

суб‘єктів підприємницької діяльності, їх пошуку, а також проведення

аналітичних досліджень і робити певні прогнози.

До переваг можна віднести і запровадження цивілізованої норми, за

якою підприємець може надіслати оформлений за вимогами чинного

законодавства пакет документів для державної реєстрації суб‘єкта

підприємницької діяльності юридичної особи поштою (п.3 Положення). Відпадає

потреба стояти в чергах, кілька раз їздити в районний чи обласний центр.

Виникають ситуації, коли підприємцеві конче потрібно зареєструватись

якомога швидше. Раніше треба було “просити чиновників” про прискорення

реєстрації (і вони далеко не завжди йшли на зустріч) чи вдаватись до послуг

посередників. Зараз можна сплатити потрібний розмір реєстраційного збору і

протягом одного дня зареєструватись (п. 6 Постанови). Але, якщо, орган

державної реєстрації зареєструє підприємця більш ніж за п‘ять робочих днів,

то за кожний прострочений останньому повертається 20 відсотків

реєстраційного збору, але не більше внесеної заявником суми реєстраційного

збору (п.8 Постанови). Але необхідно мати на увазі, що виплата 20 відсотків

повернених коштів не знімає з органу, який реєструє, обов‘язку провести

реєстрацію. Тобто в даному разі у підприємця є право вибору – або отримати

кошти за реєстрацію назад або звернутись з позовом до суду. Але як відомо,

в суді справи розглядаються досить довго.

Постанова Кабінету Міністрів “Про порядок реєстрації суб‘єктів

підприємницької діяльності” позитивно вирішує що одне питання, яке

пов’язано із складністю отримання приміщень для підприємців, особливо на

період реєстрації. Введено в законодавство чітке визначення терміну

реєстрації за місцем проживання (місце знаходження) одного із

співзасновників. Тобто, якщо підприємець як засновник або співзасновник

юридичної особи – суб‘єкт підприємницької діяльності хоче зареєструвати її

за своїм місцезнаходженням (точніше місцем прописки), то ніяких документів

для підтвердження місця проживання органу державної реєстрації надавати не

потрібно, оскільки ці дані в установчих документах вже засвідчені

нотаріусом.

У даному разі відпадає потреба і ще в одному документі. І тільки в

разі, коли підприємство реєструється за іншою адресою, тоді до органу

реєстрації надається відповідний документ, що передбачає передану

засновнику у власність або користування приміщення або його частину (п.4

Положення).

Впроваджено також і порядок, коли орган що реєструє видає довідку про

прийом пакету документів для реєстрації. Це надає можливість в разі

необхідності звертатись з позовом до суду при прострочені термінів

реєстрації маючи на руках офіційний документ.

Принципово змінено підхід до скасування державної реєстрації

суб‘єктів підприємницької діяльності. До цього за заявою підприємця орган

що реєструє проводив скасування державної реєстрації, що було підставою для

ліквідації підприємства. Таким чином цей процес проводився в два етапи. Але

досить часто підприємці на першому етапі завершували свої наміри провести

ліквідацію підприємства, яке відповідно “відвисало”.

Тепер скасування здійснюється тільки при проведенні всіх заходів по

ліквідації, що підтверджується відповідними документами (п.34 Положення).

До речі, у переліку документів для ліквідації підприємства

передбачається довідка архівної установи про прийняття документів

довгострокового зберігання (фінансово-бухгалтерська документація,

документація з кадрових питань). Причина появи такої норми. На даний час

дуже часто до органів державної реєстрації звертаються люди, які працювали

на підприємствах, які ліквідувались, особливо тих, які належать до

підприємств малого бізнесу з питаннями про поновлення записів у трудових

книжках. Це є вже проблема, а тому питання архівації повинно між

відомствами вирішуватись якомога швидше.

Таким чином, вигоди, які отримують підприємства в результаті

державного регулювання, досить різнобічні. Багато з них вже стали відомими

для підприємцям. Водночас, держава забезпечує підприємницьким структурам

пріоритетний доступ до зовнішніх ринків, ринків стратегічної сировини,

дефіцитних матеріалів, технологій, інформації тощо.

Державне управління економікою полягає саме в регламентуванні

господарської діяльності шляхом встановлення стандартів, нормативів,

лімітів, ліцензій тощо. Держава бере на себе загальну підтримку науки,

освіти, культури, охорони здоров'я і т.п. та контролює рівень цін, доходів,

кількість продукції, стан навколишнього середовища, умови праці тощо.

Підприємницькі ж структури, інспіруючи ті чи інші регламентаційні дії

держави або дії судів, пов'язані з їх виконанням, можуть значно посилити

свої позиції і послабити конкурентів. В свою чергу, регламентуюча

діяльність держави - це не щось самодостатнє, вона має іти на користь

суспільству, окремим суб'єктам, їхнім групам, при чому, зовсім не

обов'язково лише з метою самого регламентування.

Філософія державного регулювання полягає якраз у тому, що вигоди

отримуються не безпосередньо в результаті регулювання, як, скажімо, у

випадках перерозподілу коштів через бюджет, а в результаті регулювання, яке

покликане служити суспільним інтересам і використовуватися у приватних

інтересах.

Окрім адміністративних, державне регулювання має ще й економічні

наслідки, бо впливає на конкурентоспроможність фірм через економічні

регулятори (ціни, податки, пільги тощо). Обов'язкове додержання стандартів

і нормативів часто призводить до додаткових витрат і, відповідно, до

зростання витрат виробників. Зміни структури витрат виробництва поряд з їх

загальним збільшенням, які є результатом необхідності додержання нових

стандартів, мають глибший і складніший вплив, аніж просте введення

додаткового податку.

Наприклад, фірми, взяті в окремій галузі, є неоднорідними і

розрізняються за своїми розмірами, технічною оснащеністю, мають різний

рівень витрат виробництва. Додаткові витрати, пов'язані з будівництвом,

розробкою і впровадженням екологічно чистих технологій, неоднаково вплинуть

на їхню конкурентоспроможність. Так, малі, і відповідно, менш технічно

оснащені фірми, які раніше мали виробничі витрати на рівні середніх, зі

зростанням додаткових витрат стануть нерентабельними і будуть змушені

покинути ринок.

Таким чином, у державному контролі за додержанням нових стандартів

будуть зацікавлені фірми, які раніше мали мінімальні, у даній галузі,

витрати виробництва. Вигоди вони одержать від того, що конкуренти фактично

перестануть існувати, не витримавши високих витрат виробництва, причиною

яких є вищий технічний рівень, аніж у їхніх конкурентів.

Розглянуті вище варіанти одержання переваг шляхом змін розмірів і

структури витрат не вичерпують можливостей фірм у використанні переваг

державного регулювання. Підприємці будуть намагатися змінити існуюче

законодавство, яке визначає правила діяльності фірм, або добиватися

прийняття нових додаткових законів з метою обмеження діяльності конкурентів

й того, що перешкоджало одержанню більших прибутків.

Світовим досвідом вироблено десять принципових положень для оцінки

ролі держави у розвитку підприємництва:

1. Захищаючи права особи і забезпечуючи товарами й послугами, яких не

може дати ринок, держава сприяє успішному розвиткові економіки.

2. Держава не є знаряддям коригування економічних процесів.

3. Ціна втручання держави в економічну сферу це: а) скорочення

виробництва у приватному секторі внаслідок використання ресурсів державою;

б) витрати, пов'язані зі стягненням податків; в) невикористані переваги

обмінів, яким перешкодила держава.

4. Якщо не існує необхідних конституційних норм обмежувального

характеру, то суспільні групи, які добре усвідомлюють та організовано

захищають свої інтереси, використовуватимуть демократичний устрій для

визискування платників податків та споживачів.

5. Якщо не існує необхідних конституційних норм обмежувального

характеру, парламентарі, як правило, ухвалюватимуть бюджет з таким

дефіцитом, який може шкідливо позначитися на розвиткові економіки.

6. Якщо держава намагається допомогти одним суспільним групам за

рахунок інших і втягується в це, тоді ресурси витрачаються не на

виробництво, а привласнюються.

7. Кошти, що витрачаються на здійснення державою операцій, пов'язаних

з перерозподілом прибутків, бувають набагато більшими, ніж суми надані

реципієнтам.

8. Державне планування є нічим іншим, як підміною ринку політикою, а

така підміна призводить до марнування ресурсів та сповільнення економічного

розвитку.

9. Конкуренція так само необхідна державній владі, як і ринкові.

Конкуренція між владними структурами, а також між державними підприємствами

та аналогічними приватними структурами, якраз і ставить державу на службу

народові.

10. Конституційні норми, які дають змогу зробити політичну діяльність

такою, що не суперечить вимогам ефективного розвитку економіки, сприяють

цьому розвитку.

Державна політика сприяння розвиткові підприємницької діяльності,

метою якої є економічне зростання, завжди повинна поєднувати в собі як

регулятивні, так і дерегулятивні функції. Це пов'язано з тим, що

господарське життя є значно гнучкішим, аніж правова діяльність держави

(економічне завжди йде попереду правового), яка сьогодні щоразу обмежує

діяльність Держпідприємництва, реалізуючи свою діяльність через надані

комітетові відповідні повноваження.

Нижче приведені кілька статей з ЗАКОНу УКРАЇНИ "Про підприємництво"

(м. Київ, 7 лютого 1991 року N 698-XII), які засвідчують законність деяких

питань сфери підприємництва.

Розділ III ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДЕРЖАВА.

Стаття 12. Загальні гарантії прав підприємців.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними

організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні

можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,

інформаційних, природних та інших ресурсів.

У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання послуг

для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню його

матеріально-технічними та іншими ресурсами. (Частина друга статті 12 в

редакції Закону N 481/96-ВР від 12.11.96).

У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який

працює у підприємця по найму, може бути залучений до виконання в робочий

час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує

підприємцю відповідні збитки.

Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражем

відповідно до їх компетенції.

Стаття 13. Гарантії майнових прав підприємця.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права

власності підприємця.

Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та

іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків,

передбачених законодавчими актами України.

Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами,

юридичними особами і державними органами його майнових прав, що

охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного

законодавства.

Стаття 14. Державна підтримка підприємництва.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для

розвитку підприємництва держава:

- на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає

земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі

приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, не

використовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької

діяльності;

- відповідно до статті 12 цього Закону сприяє організації

матеріально-технічного забезпечення та інформаційного

обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці

кадрів;

- здійснює первісне облаштування неосвоєних територій

об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем

або передачею їх у кредит підприємцям;

- стимулює за допомогою економічних важелів (цільових

субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології,

інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та

послуг;

- надає підприємцям цільові кредити;

- подає підприємцям інші види допомоги.

Стаття 15. Державне регулювання підприємництва.

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями,

захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в

будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями,

використовуючи:

- податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи

встановлення ставок податків і процентів по державних

кредитах;

- податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових

дотацій;

- валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

- державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії,

лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;

- науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й

регіональні програми;

- договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не

допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав

державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки

відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі

видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його

компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до

суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають

привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм

власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

(Статтю 15 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 304/95-ВР від

13.07.95).

Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи

інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав

підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх

службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця,

підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків

вирішуються судом або державним арбітражем.

Стаття 16. Діяльність іноземних підприємців.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють

підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному

шельфі та у виключній (морській) економічній зоні користуються такими ж

правами і несуть такі ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не

випливає з Конституції України (888-09), цього Закону та інших законодавчих

актів України.

Особливості здійснення підприємницької діяльності на території

України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській)

економічній зоні іноземними юридичними особами визначаються законодавчими

актами України.

Стаття 17. Міжнародні договори.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті,

що передбачені законодавством України про підприємництво, то застосовуються

правила міжнародного договору.

Голова Верховної Ради Української

РСР Л.КРАВЧУК

Перелік використаної літератури та нормативних актів.

1. Саниахметова Н.А. Новое в законодательстве Украины о предпринимательстве

и его защите. Киев, Блиц-информм, 1996 – 320 с.

2. Борисова В.И. Правовые основы предпринимательской деятельности Харьков,

Интеграл. 1998 – 177 с.

3. Шакун В.І. Мельник В.П., Поповіч В.М. Правові основи підприємницької

діяльності – Київ, 1997.

4. Лаптев В.В. Правовое регулирование предпринимательской деятельности,

Москва, 1995.

5. Клейн Н.М. предпринимательское право. Курс лекций. Москва, Юридическая

литература, 1993 – 480 с.

6. Закону України "Про підприємства в Україні"

7. Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток

підприємницької діяльності”

8. Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання

підприємницької діяльності”